» » Про громадські організації

Про громадські організації

«Громадські організації, які орієнтуються лише на підтримку спонсорів, не можуть довго і ефективно працювати»

Про людей з обмеженими можливостями намагаються говорити небагато, в переважній більшості не тому, що не хочуть, а тому, що не знають, що і як говорити. Між тим, говорити просто необхідно.

Наша розмова з головою громадської організації «Відгук», яка вже третій рік працює в Бучі, Світланою Броніславівною Стадніченко торкається багатьох питань, пов’язаних із проблемою інвалідності. Основна проблема, на її думку, полягає у тому, що у нашому суспільстві необхідно подолати не лише фізичні бар’єри, які для інвалідів стають на заваді у повсякденному житті, а й психолого-емоційні.

Світлана Стадніченко, інвалід 1 групи, тому про проблеми інвалідів знає не з газетних публікацій. Пережила важкі часи безвиході і апатії через те, що не могла влаштуватися на роботу через інвалідність. Саме це послужило поштовхом аби займатися громадською роботою з інвалідами у Бучі. «Мене тоді підтримала начальник управління праці та соціального захисту населення Ганна Василівна Назаренко, їй дуже вдячна за це», - говорить Світлана Броніславівна. - Так виникла організація « Відгук», яка була зареєстрована у грудні 2007 року. Це неприбуткова організація, яка об’єднує інвалідів з різними захворюваннями і створена на громадських засадах.

Працевлаштування інвалідів – це болюче питання, з яким стикаються люди з обмеженими можливостями, які хочуть працювати. Хоча, як з’ясувалося у розмові зі Світланою Стадніченко, до цього прагнуть далеко не всі.

- Біда у тому, - говорить Світлана Броніславівна, - що більшість інвалідів звикла саме до того, щоб отримати певну допомогу, гуманітарну, подарунки до свята. І вони нічого не хочуть змінювати у своєму житті. Особисто це виявилося для мене великим розчаруванням, оскільки я завжди вважала, що інвалід, як і будь – яка інша людина, повинна реалізуватися у житті, зайняти активну життєву позицію.

Справа у тому, що у нас інвалідність завжди розглядалася «як соціальна проблема». Мова йде про ставлення, за якого головне – це подбати про певну соціальну допомогу для людей з інвалідністю. Багато громадських організацій працюють саме за принципом «роздачі гуманітарки». Люди ж звикли до гуманітарки і більшість інвалідів нічого не хоче змінювати у своєму житті. «Навіщо працювати?» – питають. До того ж, кажуть вони, у них є група по інвалідності, тож, держава мусить про них подбати.
Тож, не дивно, що для більшості українців права людини з інвалідністю елементарно асоціюються з пенсіями, пільгами, матеріальною допомогою, безкоштовним проїздом у транспорті тощо. А ось такі фундаментальні права інвалідів, як наприклад, право на працю, взагалі не згадуються або про них говорять, але дуже рідко.
То як бути, коли інвалід може працювати і бажає працювати? Роботодавці зазвичай не збираються йти назустріч людям з обмеженими можливостями. Навіть тоді, коли цього роботодавця змушує закон.



Invalid – недієздатний?
Тож кого ж вважати інвалідом? Офіційно в Україні поняття інвалідності дається в декількох нормативних актах.
«Інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті».

1. Стаття 2. Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
« Інвалідність – міра втрати здоров'я та обмеження життєдіяльності, що перешкоджає або позбавляє конкретну особу здатності чи можливості здійснювати діяльність у спосіб та в межах, що вважаються для особи нормальними залежно від вікових, статевих, соціальних і культурних факторів».

2. Стаття 1. Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні».
Якщо в першому випадку інвалідність трактується як міра втрати здоров'я, то в другому - мова йде про дисфункції, пов'язані з мірою втрати здоров'я, тобто про здатність людини до функціонування, на яку впливає втрата здоров'я. Це юридичні терміни, і на сьогодні наша влада свою політику будує відповідно до такого сприйняття. Отже, в цих документах мова йде про людину в громаді, на робочому місці, в школі та про будь-яке порушення життєдіяльності, пов'язане зі станом здоров'я.

До реалій забезпечення права людини з інвалідністю на працю нам ще дуже далеко. Тож про те, що людина з інвалідністю має право бути безробітною, теж наші інваліди навряд чи і чули. Я маю на увазі те, що, якщо ви, фізично здорова людина, і втратили роботу, то ви б отримали і допомогу по безробіттю, і фінансову підтримку, вас взяли б на біржу праці, в центр зайнятості. А от інвалідів на біржі праці ніхто не брав і жодних виплат по безробіттю вони не мали. Щоправда, закон, який захищає право людини з інвалідністю на те, що вона як безробітна має право на державну допомогу, був прийнятий зовсім недавно, але хто про нього знає?


Як у них, і як у нас

Одним з документів, який є своєрідним стандартом, що встановлює певні і цілком конкретні «рамкові» умови: як треба ставитися до людей з фізичними вадами, є Конвенція ООН з прав інвалідів. Саме цей документ, на думку багатьох із них, допоможе нашим чиновникам прийняти такі закони, щоб покращити становище інвалідів в Україні. Це перший всеосяжний міжнародно-правовий документ, який містить визначення кого вважати інвалідом, а також, мабуть, найширший перелік прав інвалідів та основ їхнього соціального статусу. Порівняння оонівського «бажано» там, за кордоном, із реальним життям інвалідів тут, в Україні, – далеко не на нашу користь.
В українському законодавстві і в конвенції ООН робляться різні наголоси. Якщо в конвенції ООН інвалідами визнається будь-яка особа, що має стійкі фізичні або психічні, інтелектуальні чи сенсорні порушення, що заважає їй брати ефективну участь у суспільному житті, то в українському законодавстві наголошується саме на потребі соціального захисту і на потребі підтримки держави. Міжнародний стандарт, безумовно, ширший за змістом і наголошує не так на обов'язках держави, суспільства, як на певних правах інвалідів, правах на самореалізацію.

Світлана Стадніченко говорить що у розвинених країнах керуються практикою: краще забезпечити того, хто цього потребує, вудочкою, аніж рибою. Якщо держава не може (не хоче?) вирішувати фінансові питання інвалідів, то вона має принаймні створити умови для того, щоб він міг забезпечити себе сам.

Інваліди не мають рівності не лише по відношенню до здорових людей, але й поміж собою. Інваліди 1, 2 і 3 груп отримують різні пільги та пенсії. Залежно від того, до якої групи належить інвалід, він може розраховувати на більшу чи меншу соціальну підтримку держави. Поділ на групи інвалідності має суто українську або й загально-пост-радянську специфіку – людський фактор, який в нас завжди породжує корупційні прояви. Звідси і бажання підзаробити, навіть на людському горі… Час від часу у ЗМІ з'являються повідомлення чи розслідування про хабарі за встановлення групи інвалідності та працездатності. Система, яка була при Радянському Союзі, керується старими перевіреними напрацюванням: як працювала, так і працює по сьогоднішній день.

- Чимало сімей, у яких є діти чи дорослі з обмеженими фізичними можливостями, часто залишаються сам – на – сам зі своїми труднощами тому, що не знають, куди звертатися і у які двері стукати - продовжує Світлана Броніславівна. - Завдання, яке ставить перед собою наша громадська організація, це захист прав її членів, участь у різних проектах та програмах з соціальної, психологічної, трудової, спортивної та інших видів реабілітації інвалідів. Працюють секції настільного тенісу, шахмат, шашок. Сьогодні на нашому обліку стоїть 47 дітей і 91 дорослих інвалідів. Намагаємось допомогти людям матеріально, грошима, гуманітарною допомогою і гігієнічними наборами, підтримуємо всіх як можемо, хоча проблема у тому, що з деякими відсутній зв’язок, бо не у всіх є навіть телефони. У цьому році ми зробили заявку і взяли участь у двох міжнародних конкурсах, оголошених Міжнародними Благодійними Фондами «Відродження» та « Крона».

Сподіваємось на те, що виграємо грант. Сьогодні перед нами стоїть гостро проблема з транспортом. Нам дуже потрібний свій автобус для перевозки інвалідів. Ми приймаємо активну участь у різних змаганнях, а також у спартакіадах «Повір у себе» різних рівнів. А для цього потрібен свій транспорт, бо ж у громадському не поїдеш… Перевізникам доводиться платити багато грошей, бо вони беруть не за кілометраж, а за фактично використаний час і для нас це виливається у чималу копієчку. З відповідним клопотанням ми звернулися і до міської ради, і до обласної держадміністрації, проте поки що жодної відповіді не отримали. Кошти необхідні також на розвиток нашого підприємства «Мегасвіт», яке зареєстроване у 2009 році. Тоді ми б могли працевлаштувати тих інвалідів, хто прагне працювати. Проте на розкрутку підприємства грошей немає.

- Нам повезло, – говорить Світлана Броніславівна,- що нас підтримала міська влада, нам допомагають спонсори, волонтери. Маємо підтримку депутата міськради Олександра Таможнього. Громадські організації, які орієнтуються лише на підтримку спонсорів, - не можуть працювати довго, тому що на спонсорську допомогу можна розраховувати час від часу, а потім приходиш до спонсора і він, в силу різних обставин, тобі відмовляє. Тим більше зараз, коли у країні криза, скрута з грошима у багатьох підприємців. Хоча нас підтримують приватні підприємці, яким хочу щиро подякувати: сім’ї Великодніх, Сергію Ареф’єву, Валентині Верпуховській та іншим.

Справа не у тому, скільки хто коштів перерахував. Можу навести немало прикладів, коли нам перераховували невеликі суми, проте на ці гроші ми змогли надати адресну допомогу, яку вкрай хтось потребував. Так, нещодавно ми змогли відправити на обласні змагання з шахмат Станіслава Юхименка, який неодноразово виборював перші місця у змаганнях. Наша громадська організація – це місце, куди просто можна прийти, для того, щоб розповісти про свої проблеми, життя, поспілкуватися. У інвалідів нелегке життя, багато з них обмежені у вільному русі, а тому спілкування поза межами своїх домівок – це незабутні враження на довгий час. Поїздка до Києва, а то й просто на природу – це як дарунок долі. У таких випадках життя набуває іншого змісту і дає і інвалідам, і їхнім родинам, і сили, і віри…

- Та найбільшим нашим бажанням, яке нині реалізовується, ми вважаємо переобладнання СЗОШ №3 у Бучі під потреби інвалідів. Нам дуже допомогли Бучанська міська рада, міський відділ освіти, були виділені кошти на реконструкцію школи: збудовані пологі пандуси, на які можна піднятися на інвалідному візку, спеціальні класи для навчання тощо. Школа самостійності, яку ми плануємо відкрити, працюватиме за напрямками: самооборони, самообслуговування, де навчатимуть шити, в’язати, готувати їсти, а також працюватиме секція самореалізації ( з дітьми займатиметься психолог). Діти матимуть змогу навчатися, займатися в гуртках за інтересами, розвивати свої здібності, аби здобувати фах, який дасть їм змогу стати більш незалежними у майбутньому, адже серед них є чимало справжніх талантів. Сподіваємось, що згодом ці навички знадобляться нашим дітям – інвалідам у дорослому житті - вони зможуть себе реалізувати і бути щасливими.


Ніна Костенко 
Відгук Стадніченко
  0
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.