Мати — це ім'я Бога на устах і в серцях маленьких дітей.
(В. Теккерей)
Насолоджуючись миттєвостями цього нетривкого світу, ми нерідко забуваємо, кому завдячуємо за цей безцінний дар. Адже саме мама нам подарувала життя і весь світ. Тепер маємо можливість щороку офіційно вшановувати невтомні діяння наших любих неньок.
Де?нь матері — міжнародне свято. Вперше встановлене офіційно Конгресом США 8 травня 1914. Після першої світової війни це свято почали відзначати у Швеції, Норвегії, Данії, Німеччині, Чехословаччині. В Україні офіційно відзначається щорічно, у другу неділю травня з 2000.
Досить символічним є те, що цьогорічне святкування Дня матері співпало з Днем перемоги. Недарма кажуть, що саме жінка-матір виховала таких непереможних і відданих захисників своєї Вітчизни. Неабиякий внесок у хід війни зробили наші мужні диво-матері: їхня підтримка і любов надавали бійцям невимовної сили та наснаги для здобуття довгоочікуваної перемоги.
Майбутнє нації – у материнських руках
(О. Бальзак)
Саме від матері залежить, який шлях обере її дитина, яке майбутнє чекає на її батьківщину. Обов’язок кожної української матері – належно виховати дитину в родині й навчити її від малечку своєї віри, своїх звичаїв і своєї мови, а головне – виховати
людиною, повновартісною і гідною своєї Батьківщини.
Вражає життєвий шлях нашої сучасниці, що є яскравим прикладом гідного материнства, незважаючи на труднощі і постійні сюрпризи життя.
Жінка родом із давнього села Тхорівки, що на Київщині. Народилася 22 грудня 1919 року у родині робітника.У сім’ї було троє дітей, серед яких Марійка була наймолодшою. Батько Яків та мати Василина з малечку привчали своїх дітей до праці, пошани рідних українських звичаїв і традицій. У Марії Яківни і донині збереглася трепетна любов до землі, до щирої праці, вправності якої вона радо навчає своїх рідних та знайомих.
![]()
Але зовсім неласкавою була доля до цієї жінки. Ще у віці семи років залишилася без матері, її тепла і любові. Але це не послабило сильного і вольового духу малої україночки.
Разом зі старшими сестрою та сліпеньким братиком допомагали батьку вести господарство, ще й знаходили час для освоєння грамоти.
«Бувало просимося до школи, ні їсти, ні пити – нічого не треба, аби батько пустив. Вже і худібку доглянули і в хаті лад навели. Стоїмо і чекаємо з «вузликами», що батько скажуть…», - згадує, не без меланхолічної усмішки, вже літня жінка.
Не встигла вона закінчити «7 класів», як довелося покинути рідну домівку і шукати кращої долі деінде. Адже з початком колективізації, батько відмовився йти до колгоспу, за що і став «куркулем». Родину виселили, забравши все майно, а у 1937 році все ж розстріляли батька.
Голодомор 1932-1933 років не оминув і їх домівку. Страждаючи від голоду, їли бур’ян, викопували гнилу картоплю - рятувалися, як могли. Страшне лихо полишило слід у серці кожного і ще у свідомості багатьох поколінь відгукуватиметься, вкарбоване генетичною пам’яттю.
Отже, оселившись у 1935 році в мальовничому селищі Бучі влаштувалася на роботу у колишній МУЗ ТРЕСТ комбінат. Невдовзі вийшла заміж, народила двоє дітей і продовжувала працювати біля поля, не покладаючи рук. Діти росли і, як губка, вбирали у себе все, чому навчала мати: чи то пісня, чи усна народна творчість, чи оповідь про нелегку працю на землі, чим славляться наші предки, - до всього прислухалася малеча, запам’ятовувала.
Багато жінок чомусь думають, що народити дитяти і стати матір'ю - одне і те ж. З тим же успіхом можна було б сказати, що одне і те ж - мати рояль і бути піаністом
(С.Харріс)
Не встигли діти вирости, як почалася війна… Чоловіка Данила забрали на фронт, а Марія повернулася до рідного села з донькою Валентиною, та маленьким синочком Віктором.
«Швидко схопила дітей, найпотрібніші речі і поїхала, не замикаючи двері… Всі тоді тікали, полишали домівки… Війна – це, ой, як несолодко.», - тривожно згадує Марія Яківна.
Важкі були воєнні часи. Важко без чоловіка з дітками, важко чекати у невіданні, суцільному страхові і переживанні, жити лише вірою і надією, що часом лише з молитвою є єдиним шляхом, єдиною можливістю. Весь цей час працювала у колгоспі. Через чотири роки повернувся чоловік – закінчилася війна, - знову оселилися у Бучі, яку вже вважали своїм рідним селищем. Марія Яківна, опанувавши професію касира, виявляла неабиякі здібності на роботі, а головне – була душею колективу.
У зв’язку зі збільшенням хлібозаготівель, у 1946-1947 році в країні знову панував голод. Цього разу була можливість дістати харчі хоч на Західній Україні.
«В ті роки часто їздили на Закарпаття. Там можна було виміняти одяг, речі домашнього вжитку на їжу, яку так потребували підростаючі діти»,- продовжує розповідати жінка.
Як тільки життя здавалося б налагодилося, на долю Марії випадають нові страшні випробування.
Фронт все ж підірвав здоров’я Данила Никифоровича, і жінка вже у 1972 році залишилася без чоловіка.
Неперевершеною жінкою буде вважатися та, котра буде у змозі замінити своїм дітям померлого батька
(І. Гете)
У 1981 році помирає трагічною смертю Валентина, полишивши на Марію Яківну двоє маленьких прекрасних дітей. І знову, вже будучи бабусею, жінка не опускає рук - продовжує виховувати і навчати всьому, що знала, онуків.
На жаль, у 1996 році помирає син жінки від раку крові (білокрів’я).
Втратити своїх дітей, у яких назавжди вкарбувалася часточка душі, які є єдиним змістом усього життя є неабиякою трагедією для кожної матері.
Отже, всю свою любов, всі свої сили Марія тепер присвячувала малим Оксанці та Віктору.
Життя іде, діти ростуть, часи змінюються. Бувало сутужно, але бувало й радісно. Інколи хвилини щастя коштують років виплаканих очей.
Зараз бабуся тішиться здібною правнучкою Лесею, в яку теж вклала немало сил. Адже, чим молодше покоління, тим важче пояснити йому реалії життя, донести всю правду віків, що лишились за плечима. Але дівчина не нехтує стараннями бабусі, - і досі полюбляє у свої 17 років слухати її розповіді про нелегке, часом, як полин гірке, але гідно прожите життя.
Хоч роки і вкрили сріблом голівку і брівки-хмаринки Марії Яківни, але душа і досі поривається летіти стежкою життя. Все стерпить, все здолає її українська вдача. Хвилює бабуню і доля народу, Батьківщини, рідної земельки. Переживши такі історичні події, бідкається, що не навчило це людей, бо так і не зрозуміли, що лише у єдності сила, у спільній ідеї, у єдиному мудрому народі.
Незважаючи на вік, бабуся і досі порається біля грядок, прикрашає двір, навчає цьому мистецтву всю родину.
«Поки ти з землею, поки ти працюєш – доти ти живеш», - мудро зауважує з непохитною вірою жінка.
Неперевершеної краси вишивки, що їх у Марії Яківни понад сто видів, створили її працьовиті, схильні до кропіткої праці руки. Серед них і численні ікони, і рушнички, і скатертини із в’язаними серветками, і портрети (зокрема Шевченка), вражаюче мереживо тощо.
Ця людина заслуговує на пошану. Вона, дійсно, гідно виконала свій обов’язок матері, насамперед, що жила цим, не ставлячи в рамки «обов’язку».Її життєвий шлях повною мірою доводить, що життя того варте.
Дайте нам кращих матерів, і ми будемо кращими людьми
(Ж.-П. Ріхтер)
День матері – досить важливе свято, що має розуміти кожний. Дякуймо нашим ненькам за небо, за сонечко у ньому, за можливість дихати і пізнавати світ, за можливість дякувати.
(В. Теккерей)
Насолоджуючись миттєвостями цього нетривкого світу, ми нерідко забуваємо, кому завдячуємо за цей безцінний дар. Адже саме мама нам подарувала життя і весь світ. Тепер маємо можливість щороку офіційно вшановувати невтомні діяння наших любих неньок.
Де?нь матері — міжнародне свято. Вперше встановлене офіційно Конгресом США 8 травня 1914. Після першої світової війни це свято почали відзначати у Швеції, Норвегії, Данії, Німеччині, Чехословаччині. В Україні офіційно відзначається щорічно, у другу неділю травня з 2000.
Досить символічним є те, що цьогорічне святкування Дня матері співпало з Днем перемоги. Недарма кажуть, що саме жінка-матір виховала таких непереможних і відданих захисників своєї Вітчизни. Неабиякий внесок у хід війни зробили наші мужні диво-матері: їхня підтримка і любов надавали бійцям невимовної сили та наснаги для здобуття довгоочікуваної перемоги.
Майбутнє нації – у материнських руках
(О. Бальзак)
Саме від матері залежить, який шлях обере її дитина, яке майбутнє чекає на її батьківщину. Обов’язок кожної української матері – належно виховати дитину в родині й навчити її від малечку своєї віри, своїх звичаїв і своєї мови, а головне – виховати
людиною, повновартісною і гідною своєї Батьківщини.
Вражає життєвий шлях нашої сучасниці, що є яскравим прикладом гідного материнства, незважаючи на труднощі і постійні сюрпризи життя.
Жінка родом із давнього села Тхорівки, що на Київщині. Народилася 22 грудня 1919 року у родині робітника.У сім’ї було троє дітей, серед яких Марійка була наймолодшою. Батько Яків та мати Василина з малечку привчали своїх дітей до праці, пошани рідних українських звичаїв і традицій. У Марії Яківни і донині збереглася трепетна любов до землі, до щирої праці, вправності якої вона радо навчає своїх рідних та знайомих.
Але зовсім неласкавою була доля до цієї жінки. Ще у віці семи років залишилася без матері, її тепла і любові. Але це не послабило сильного і вольового духу малої україночки.
Разом зі старшими сестрою та сліпеньким братиком допомагали батьку вести господарство, ще й знаходили час для освоєння грамоти.
«Бувало просимося до школи, ні їсти, ні пити – нічого не треба, аби батько пустив. Вже і худібку доглянули і в хаті лад навели. Стоїмо і чекаємо з «вузликами», що батько скажуть…», - згадує, не без меланхолічної усмішки, вже літня жінка.
Не встигла вона закінчити «7 класів», як довелося покинути рідну домівку і шукати кращої долі деінде. Адже з початком колективізації, батько відмовився йти до колгоспу, за що і став «куркулем». Родину виселили, забравши все майно, а у 1937 році все ж розстріляли батька.
Голодомор 1932-1933 років не оминув і їх домівку. Страждаючи від голоду, їли бур’ян, викопували гнилу картоплю - рятувалися, як могли. Страшне лихо полишило слід у серці кожного і ще у свідомості багатьох поколінь відгукуватиметься, вкарбоване генетичною пам’яттю.
Отже, оселившись у 1935 році в мальовничому селищі Бучі влаштувалася на роботу у колишній МУЗ ТРЕСТ комбінат. Невдовзі вийшла заміж, народила двоє дітей і продовжувала працювати біля поля, не покладаючи рук. Діти росли і, як губка, вбирали у себе все, чому навчала мати: чи то пісня, чи усна народна творчість, чи оповідь про нелегку працю на землі, чим славляться наші предки, - до всього прислухалася малеча, запам’ятовувала.
Багато жінок чомусь думають, що народити дитяти і стати матір'ю - одне і те ж. З тим же успіхом можна було б сказати, що одне і те ж - мати рояль і бути піаністом
(С.Харріс)
Не встигли діти вирости, як почалася війна… Чоловіка Данила забрали на фронт, а Марія повернулася до рідного села з донькою Валентиною, та маленьким синочком Віктором.
«Швидко схопила дітей, найпотрібніші речі і поїхала, не замикаючи двері… Всі тоді тікали, полишали домівки… Війна – це, ой, як несолодко.», - тривожно згадує Марія Яківна.
Важкі були воєнні часи. Важко без чоловіка з дітками, важко чекати у невіданні, суцільному страхові і переживанні, жити лише вірою і надією, що часом лише з молитвою є єдиним шляхом, єдиною можливістю. Весь цей час працювала у колгоспі. Через чотири роки повернувся чоловік – закінчилася війна, - знову оселилися у Бучі, яку вже вважали своїм рідним селищем. Марія Яківна, опанувавши професію касира, виявляла неабиякі здібності на роботі, а головне – була душею колективу.
У зв’язку зі збільшенням хлібозаготівель, у 1946-1947 році в країні знову панував голод. Цього разу була можливість дістати харчі хоч на Західній Україні.
«В ті роки часто їздили на Закарпаття. Там можна було виміняти одяг, речі домашнього вжитку на їжу, яку так потребували підростаючі діти»,- продовжує розповідати жінка.
Як тільки життя здавалося б налагодилося, на долю Марії випадають нові страшні випробування.
Фронт все ж підірвав здоров’я Данила Никифоровича, і жінка вже у 1972 році залишилася без чоловіка.
Неперевершеною жінкою буде вважатися та, котра буде у змозі замінити своїм дітям померлого батька
(І. Гете)
У 1981 році помирає трагічною смертю Валентина, полишивши на Марію Яківну двоє маленьких прекрасних дітей. І знову, вже будучи бабусею, жінка не опускає рук - продовжує виховувати і навчати всьому, що знала, онуків.
На жаль, у 1996 році помирає син жінки від раку крові (білокрів’я).
Втратити своїх дітей, у яких назавжди вкарбувалася часточка душі, які є єдиним змістом усього життя є неабиякою трагедією для кожної матері.
Отже, всю свою любов, всі свої сили Марія тепер присвячувала малим Оксанці та Віктору.
Життя іде, діти ростуть, часи змінюються. Бувало сутужно, але бувало й радісно. Інколи хвилини щастя коштують років виплаканих очей.
Зараз бабуся тішиться здібною правнучкою Лесею, в яку теж вклала немало сил. Адже, чим молодше покоління, тим важче пояснити йому реалії життя, донести всю правду віків, що лишились за плечима. Але дівчина не нехтує стараннями бабусі, - і досі полюбляє у свої 17 років слухати її розповіді про нелегке, часом, як полин гірке, але гідно прожите життя.
Хоч роки і вкрили сріблом голівку і брівки-хмаринки Марії Яківни, але душа і досі поривається летіти стежкою життя. Все стерпить, все здолає її українська вдача. Хвилює бабуню і доля народу, Батьківщини, рідної земельки. Переживши такі історичні події, бідкається, що не навчило це людей, бо так і не зрозуміли, що лише у єдності сила, у спільній ідеї, у єдиному мудрому народі.
Незважаючи на вік, бабуся і досі порається біля грядок, прикрашає двір, навчає цьому мистецтву всю родину.
«Поки ти з землею, поки ти працюєш – доти ти живеш», - мудро зауважує з непохитною вірою жінка.
Неперевершеної краси вишивки, що їх у Марії Яківни понад сто видів, створили її працьовиті, схильні до кропіткої праці руки. Серед них і численні ікони, і рушнички, і скатертини із в’язаними серветками, і портрети (зокрема Шевченка), вражаюче мереживо тощо.
Ця людина заслуговує на пошану. Вона, дійсно, гідно виконала свій обов’язок матері, насамперед, що жила цим, не ставлячи в рамки «обов’язку».Її життєвий шлях повною мірою доводить, що життя того варте.
Дайте нам кращих матерів, і ми будемо кращими людьми
(Ж.-П. Ріхтер)
День матері – досить важливе свято, що має розуміти кожний. Дякуймо нашим ненькам за небо, за сонечко у ньому, за можливість дихати і пізнавати світ, за можливість дякувати.
