На календарі залишились лічені дні до початку осені, а в серці ще й досі живуть кольорові спогади від надзвичайної краси літньої природи Українських Карпат, згадується відгомін пісень із походу, лунають уривки фраз, що стали крилатими за два тижні чудового відпочинку в горах, майорять обличчя друзів, що стали такими близькими після всього пережитого разом. Лише вони не забули про всі твої мозолі і збиті пальці, лише вони сміються із тих жартів, що ти розповідаєш, приїхавши додому, лише вони так, як і ти пам’ятають неймовірний смак рисового супу на обпеченому язиці, та п’янкий запах вранішньої кави.
Була субота. Восьме серпня. Буча. Електропотяг. Київ. Залізничний вокзал. Потяг № 81. Сувора провідниця. Ще легкі рюкзаки, що пройшли процес зважування та перевірки на наявність зайвих речей, бо в поході навіть голка стає важкою. Повні пакети із їжею, які мама напакувала, здається, із розрахунку на цілий тиждень. Багато метушні. Трохи злякані розмірами наших рюкзаків пасажири. Остання перекличка в потязі - і задоволена група туристів вирушила в такий очікуваний категорійний похід, в успішному завершенні якого ніхто ані краплиночки не сумнівався.
![]()
Курорт Славське зустрів нас ранньою прохолодою і першою пригодою – хлопці забули в потязі новий намет. Добра людина, в особі чергового по вокзалу, допомогла нам повернути «житло». Збираємо до купи всю групу, запаковуємо в рюкзаки крупи, макарони, тушонку, сардини, шпроти, хліб та інші життєво необхідні продукти для туриста. Віддаємо аптечку Мелані. Забуваємо купити цукор. Відмовляємося від автобусів, попутних машин і вирушаємо на маршрут. Перший семикілометровий перехід дається нам напрочуд легко. Біля турбази «Захар Беркут» доїдаємо домашні припаси і на крісельному підйомнику піднімаємось на гору Високий Верх (1242 м над рівнем моря). Зробивши перші кадри контрольного фото, ми відправляємось обходити «пиришки-пупиришки» веселої карпатської землі.
Кожен день запам’ятовується чимось своїм особливим. Першого дня всі знайомилися і приглядалися один до одного – група зібралась чимала, основу складали бучанці також були люди з Ірпеня, Києва, Білої Церкви та Івано-Франківська. Хоча маршрут був нескладним, та завантажені рюкзаки віддавалися біллю в плечах та втомленими ногами. З розгону, ми пройшли на п’ять кілометрів більше запланованого, проскочивши контрольну гору Чорна Ріпа (1285 м над рівнем моря). У перший же день ми відчули наслідки тривалої посухи у Карпатах – вода була в дефіциті. Більшість джерел пересохли. Ночівля у селі Завійка. Знайомство із місцевими жителями. Наступного дня, як компенсація першому, ми влаштовуємо довгий обід на Торунському (Вишківському) (940 м над рівнем моря) перевалі із домашнім салом, свіжими огірочками, смачним печінковим паштетом та цибулькою, якраз на кордоні трьох областей (Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської).
Далі за маршрутом заповідник, перлина Карпат – озеро Синевир. А ось дістатись до нього можливо лише подолавши крутезний підйом на гору Магура (1107 м над рівнем моря) та затяжний спуск, який з обох сторін густо заріс малиною та чорницями і не відпускає туристів йти далі. Нарешті довгождана контрольна точка – Синевир: море фотографій, колоритні працівники та відпочиваючі, звуки трембіти, смак бограчу та банушу, мотиви українських пісень навкруги. Туристи, що найменше намуляли ноги, ще й загадати бажання, пройшли, згідно традиції, навколо Синевиру одне коло мовчки.
![]()
![]()
Наступного дня, скупивши в найближчому селі півмагазину і, посмакувавши останніми хвилинами «цивілізації», ми вирушили далі, на підкорення нелегких Ґорґан. А ось тут починається найцікавіше: два дні обіцяного і вже досить звичного карпатського дощу. Трішки мокрі, але, як завжди, щасливі, ми форсуємо вбрід річку Озерянку і стаємо на ночівлю на дуже гарному сінокосі. Попри втому, народ довго сидить біля багаття. Вранці чергові пригощають туристів смачним супом, чаєм і печивом. Далі нас чекає її величність – гора Попадя (1740 м над рівнем моря). Ранкове сонце супроводжувало групу на маршруті аж до полудня, а потім знову дощ. Підйоми на такі гори не лише не забуваються, вони так чітко закарбовуються в пам’яті, що про них навіть онуки будуть колись розповідати своїм дітям. Там було все: страшний підйом, велетенське коріння дерев, зарості малини та ожини, польоти в багнюку, розклеєні кросівки і брудні коліна, мокрі ноги, нервовий сміх, дружній спів і, звичайно ж, дощ, дощ, дощ, дощ. Пройшовши кілька годин в напрямку Попаді того та наступного дня, ми всі сповна зрозуміли українське прислів’я: як до неба раком. Та навіть дощ, круті підйоми, зарості жерепу і розсипи каміння не вкрали відчуття перемоги. Вершина вразила нас своєю могутністю і величчю.
Наступні кілька днів були дуже веселими, але вже не такими екстремальними. Роковий Німецький перевал, що змінив наш маршрут, дорога вздовж річки Мокрянки, перші прояви цивілізації на горизонті, півгодини загального гітарного та співочого щастя в рейсовому автобусі і довгоочікуване днювання. День у селі Усть-Чорна біля початку річки Тересва дав можливість відпочити та трохи залікувати мозолі на ногах. Цікаво було зайнятись вивченням історії вузькоколійної залізниці, яка до 1998 року відігравала важливу роль у розвитку краю. Вечірнє багаття, пісні під гітару, гра в «крокодила».
Трішки розслабившись після купання та відпочинку в Усть-Чорній, ми знову піднімаємось в гори. Важкий день суцільних підйомів та траверсів, і ось ми вже підіймаємось на хребет Свидовець. Підкорили дуже красиву гору Темпа (1634 м над рівнем моря) і, подолавши за день понад двадцять кілометрів, ставимо намети на сідловині хребта біля джерела під зоряним карпатським небом. Наступного дня довгий, але досить легкий перехід по красивому масиву Свидовець повз гори Унгаряска (1707 м над рівнем моря), Трояска (1702 м над рівнем моря), Догяска (1661 м над рівнем моря), турбазу Драгобрат. Туристи трохи попотіли на підйомі на Близницю (1881 м над рівнем моря). Та захват від чудових краєвидів затьмарив всі туристські муки. Традиційно бучанці заспівали гімн на вершині та, підкріпившись консервами, почали спуск до кінцевої точки маршруту.
![]()
![]()
Народ радіє і прямо летить траверсом по маршруту у довгоочікуваний базовий табір у селі Кваси.
Правда, по дорозі деякі туристи умудрились заблукати, і група потрапила під грозу, та ввечері нас чекав затишний табір і тепла зустріч земляків-бучанців.
Спустившись в табір та зрозумівши, що всі наші плани виконано, кожен із нас відчув таке полегшення і таку ностальгію за горами, що мало не сльози виступали на очах. Два дні відпочинку в Квасах, купання в Чорній Тисі, баня у знайомого діда Миколи, останній вечір та посвята у туристи новачків, нічні співи під гітару стали гарним фінальним акордом походу. Нарешті останній ранок. Ранній підйом та швидкі збори. Туристи набирають у дорогу пляшки смачного «буркуту» – місцевої природної мінеральної води. Фотографії Річки Тиси, Квасів, далекої Близниці і в дорогу додому. Ось і ще один важкий але дуже цікавий похід пройшов на славу. За десять днів ми пройшли спортивний похід, подолали понад сто п’ятдесят кілометрів гірських стежок і доріг, підкорили шість вершин, подолали вбрід дві гірські річки, з’їли понад сто банок консерви, тисячі пригорщ чорниць і малини та випили кілька відер гарного чаю із гірських трав.
Гори манять своєю могутністю та вражають величчю, вони надихають на подвиги та зачаровують красотою. В гори або ходять, або ні, іншого не дано. Тому кожна людина повинна спробувати і відчути, що таке довгоочікуваний привал після важкого підйому, що таке щастя від підкореної вершини, що таке смак води в горах, і що таке сум за літніми горами у довгі зимові вечори.
Бучанський Центр позашкільної роботи, який організував цей похід, запрошує дітей та молодь міста до участі у пішохідних, водних та велосипедних туристських подорожах.
Ірина Заїка
Була субота. Восьме серпня. Буча. Електропотяг. Київ. Залізничний вокзал. Потяг № 81. Сувора провідниця. Ще легкі рюкзаки, що пройшли процес зважування та перевірки на наявність зайвих речей, бо в поході навіть голка стає важкою. Повні пакети із їжею, які мама напакувала, здається, із розрахунку на цілий тиждень. Багато метушні. Трохи злякані розмірами наших рюкзаків пасажири. Остання перекличка в потязі - і задоволена група туристів вирушила в такий очікуваний категорійний похід, в успішному завершенні якого ніхто ані краплиночки не сумнівався.
Курорт Славське зустрів нас ранньою прохолодою і першою пригодою – хлопці забули в потязі новий намет. Добра людина, в особі чергового по вокзалу, допомогла нам повернути «житло». Збираємо до купи всю групу, запаковуємо в рюкзаки крупи, макарони, тушонку, сардини, шпроти, хліб та інші життєво необхідні продукти для туриста. Віддаємо аптечку Мелані. Забуваємо купити цукор. Відмовляємося від автобусів, попутних машин і вирушаємо на маршрут. Перший семикілометровий перехід дається нам напрочуд легко. Біля турбази «Захар Беркут» доїдаємо домашні припаси і на крісельному підйомнику піднімаємось на гору Високий Верх (1242 м над рівнем моря). Зробивши перші кадри контрольного фото, ми відправляємось обходити «пиришки-пупиришки» веселої карпатської землі.
Кожен день запам’ятовується чимось своїм особливим. Першого дня всі знайомилися і приглядалися один до одного – група зібралась чимала, основу складали бучанці також були люди з Ірпеня, Києва, Білої Церкви та Івано-Франківська. Хоча маршрут був нескладним, та завантажені рюкзаки віддавалися біллю в плечах та втомленими ногами. З розгону, ми пройшли на п’ять кілометрів більше запланованого, проскочивши контрольну гору Чорна Ріпа (1285 м над рівнем моря). У перший же день ми відчули наслідки тривалої посухи у Карпатах – вода була в дефіциті. Більшість джерел пересохли. Ночівля у селі Завійка. Знайомство із місцевими жителями. Наступного дня, як компенсація першому, ми влаштовуємо довгий обід на Торунському (Вишківському) (940 м над рівнем моря) перевалі із домашнім салом, свіжими огірочками, смачним печінковим паштетом та цибулькою, якраз на кордоні трьох областей (Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської).
Далі за маршрутом заповідник, перлина Карпат – озеро Синевир. А ось дістатись до нього можливо лише подолавши крутезний підйом на гору Магура (1107 м над рівнем моря) та затяжний спуск, який з обох сторін густо заріс малиною та чорницями і не відпускає туристів йти далі. Нарешті довгождана контрольна точка – Синевир: море фотографій, колоритні працівники та відпочиваючі, звуки трембіти, смак бограчу та банушу, мотиви українських пісень навкруги. Туристи, що найменше намуляли ноги, ще й загадати бажання, пройшли, згідно традиції, навколо Синевиру одне коло мовчки.
Наступного дня, скупивши в найближчому селі півмагазину і, посмакувавши останніми хвилинами «цивілізації», ми вирушили далі, на підкорення нелегких Ґорґан. А ось тут починається найцікавіше: два дні обіцяного і вже досить звичного карпатського дощу. Трішки мокрі, але, як завжди, щасливі, ми форсуємо вбрід річку Озерянку і стаємо на ночівлю на дуже гарному сінокосі. Попри втому, народ довго сидить біля багаття. Вранці чергові пригощають туристів смачним супом, чаєм і печивом. Далі нас чекає її величність – гора Попадя (1740 м над рівнем моря). Ранкове сонце супроводжувало групу на маршруті аж до полудня, а потім знову дощ. Підйоми на такі гори не лише не забуваються, вони так чітко закарбовуються в пам’яті, що про них навіть онуки будуть колись розповідати своїм дітям. Там було все: страшний підйом, велетенське коріння дерев, зарості малини та ожини, польоти в багнюку, розклеєні кросівки і брудні коліна, мокрі ноги, нервовий сміх, дружній спів і, звичайно ж, дощ, дощ, дощ, дощ. Пройшовши кілька годин в напрямку Попаді того та наступного дня, ми всі сповна зрозуміли українське прислів’я: як до неба раком. Та навіть дощ, круті підйоми, зарості жерепу і розсипи каміння не вкрали відчуття перемоги. Вершина вразила нас своєю могутністю і величчю.
Наступні кілька днів були дуже веселими, але вже не такими екстремальними. Роковий Німецький перевал, що змінив наш маршрут, дорога вздовж річки Мокрянки, перші прояви цивілізації на горизонті, півгодини загального гітарного та співочого щастя в рейсовому автобусі і довгоочікуване днювання. День у селі Усть-Чорна біля початку річки Тересва дав можливість відпочити та трохи залікувати мозолі на ногах. Цікаво було зайнятись вивченням історії вузькоколійної залізниці, яка до 1998 року відігравала важливу роль у розвитку краю. Вечірнє багаття, пісні під гітару, гра в «крокодила».
Трішки розслабившись після купання та відпочинку в Усть-Чорній, ми знову піднімаємось в гори. Важкий день суцільних підйомів та траверсів, і ось ми вже підіймаємось на хребет Свидовець. Підкорили дуже красиву гору Темпа (1634 м над рівнем моря) і, подолавши за день понад двадцять кілометрів, ставимо намети на сідловині хребта біля джерела під зоряним карпатським небом. Наступного дня довгий, але досить легкий перехід по красивому масиву Свидовець повз гори Унгаряска (1707 м над рівнем моря), Трояска (1702 м над рівнем моря), Догяска (1661 м над рівнем моря), турбазу Драгобрат. Туристи трохи попотіли на підйомі на Близницю (1881 м над рівнем моря). Та захват від чудових краєвидів затьмарив всі туристські муки. Традиційно бучанці заспівали гімн на вершині та, підкріпившись консервами, почали спуск до кінцевої точки маршруту.
Народ радіє і прямо летить траверсом по маршруту у довгоочікуваний базовий табір у селі Кваси.
Правда, по дорозі деякі туристи умудрились заблукати, і група потрапила під грозу, та ввечері нас чекав затишний табір і тепла зустріч земляків-бучанців.
Спустившись в табір та зрозумівши, що всі наші плани виконано, кожен із нас відчув таке полегшення і таку ностальгію за горами, що мало не сльози виступали на очах. Два дні відпочинку в Квасах, купання в Чорній Тисі, баня у знайомого діда Миколи, останній вечір та посвята у туристи новачків, нічні співи під гітару стали гарним фінальним акордом походу. Нарешті останній ранок. Ранній підйом та швидкі збори. Туристи набирають у дорогу пляшки смачного «буркуту» – місцевої природної мінеральної води. Фотографії Річки Тиси, Квасів, далекої Близниці і в дорогу додому. Ось і ще один важкий але дуже цікавий похід пройшов на славу. За десять днів ми пройшли спортивний похід, подолали понад сто п’ятдесят кілометрів гірських стежок і доріг, підкорили шість вершин, подолали вбрід дві гірські річки, з’їли понад сто банок консерви, тисячі пригорщ чорниць і малини та випили кілька відер гарного чаю із гірських трав.
Гори манять своєю могутністю та вражають величчю, вони надихають на подвиги та зачаровують красотою. В гори або ходять, або ні, іншого не дано. Тому кожна людина повинна спробувати і відчути, що таке довгоочікуваний привал після важкого підйому, що таке щастя від підкореної вершини, що таке смак води в горах, і що таке сум за літніми горами у довгі зимові вечори.
Бучанський Центр позашкільної роботи, який організував цей похід, запрошує дітей та молодь міста до участі у пішохідних, водних та велосипедних туристських подорожах.
Ірина Заїка
