» » Ворзельські "Молодогвардійці"

Ворзельські "Молодогвардійці"

Коли я поспішав разом із своїми пошуковцями до приміщення "Укрінформу", не гадав, що доведеться зустрітися з подіями, свідком і активним учасником яких був у далекому вже 1976 році…

В агентстві - презентація книги ворзельських істориків-краєзнавців Ю.Л. Мельничука та О.Г. Соколенка "Ворзельське підпілля. Маловідомі сторінки війни". Слово надається Ю.Л. Мельничуку, колишньому директору Михайлівсько-Рубежівської школи, а нині викладачу історії в Ірпінському економічному коледжі.

Ворзельські "Молодогвардійці"- Задум створення книги про ворзельських підпільників виник під час краєзнавчих походів зі школярами Михайлівсько-Рубежівської школи, Ірпінської школи № 5, що у Ворзелі, та Київської спеціалізованої школи № 239. Під час одного із них ми зустрілися з В.М. Білостоцькою, родичкою одного із ворзельських підпільників - С.О. Білостоцького. Валентина Михайлівна ознайомила нас з багатьма документами, які підтверджували участь її родини в боротьбі з окупантами. Ми побачили кадри виступу Степана Опанасовича, зняті відомим американським кінорежисером Стівеном Спілбергом під час його перебування в Україні. Як з'ясувалося, в період гітлерівської окупації родина Білостоцьких зберегла від загибелі дівчину-єврейку. Після війни врятована опинилася в США і розповіла про цей вчинок Спілбергу, який посприяв тому, щоб родині Білостоцьких - Марії Василівні, її дочці Ніні Опанасівні (вони обидві були по-звірячому закатовані гітлерівцями за участь у підпільному русі) і синові Степану Опанасовичу було присвоєно звання "Праведник світу".

Ми не так давно з'ясували, що під час героїчної оборони Києва допомагали дорослим в боях за Клавдієве, Немішаєве, Ворзель, Козинці й тодішні учні Ворзельської школи. Керував ними учень 7 класу Віктор Нацевич. Отже, слід було якомога більше дізнатися про Ворзельське підпілля. До цієї важливої роботи залучали всіх, хто був небайдужий. Це і директор Ірпінського краєзнавчого музею А.І. Зборовський, і селищний голова Ворзеля С.О. Кухарський, і викладачі й студенти Києво-Могилянської академії.

Розповідь продовжив Олександр Герольдович Соколенко:
- У ході досліджень ми побачили, що дані про підпільників були розрізнені. Знайшли в архівах звіти учасників Ворзельського підпілля і з'ясували, що воно виникло у листопаді 1941 року. В основному там були підлітки 13-14 років. Пізніше підключилися керівники від партійних організацій. Цікавий факт: уже перед самим відходом фашистів ці підлітки (їх було 15 чоловік) напали на гарнізон власівців із запроданців-здорованів і розгромили його, а 7 чоловік захопили у полон. Завдяки цій операції підпільників були врятовані від знищення навколишні села.
Ворзельське підпілля під час окупації нараховувало близько 30 осіб, а партизанів - 60. Юні месники збирали зброю, висадили в повітря 3 залізничних мости, пустили під укіс 4 ешелони. Вони розклеювали листівки із зведеннями Радінформбюро. Розагітували поліцаїв разом із начальником поліції Ірпеня, і ті повернули зброю проти фашистів. Невловимі месники з народу знищили 250 гітлерівців.

Ідея боротьби проти загарбників не була нав'язана звідкись "згори", а належала людям з народу. Ось справжні імена організаторів збройної боротьби ворзельців: чотирнадцятирічний Віктор Нацевич, Ілля Єзерський. Василь Головашкін. Поруч зі мною сидить Володимир Терехов - єдиний, хто дожив до наших днів, учасник того бою, коли було розгромлено гарнізон власівців. Ворзельське підпілля було розгалужене, підтримувався тісний зв'язок із підпільними організаціями села Козинці і Києва. Хоча підпільники і партизани дотримувались суворої конспірації, все ж жертв уникнути не змогли. За місяць до визволення Ворзеля гестапівці стратили чотирьох підпільників, зокрема матір і дочку Білостоцьких.

До слова запрошено Володимира Юхимовича Терехова, колишнього ворзельського підпільника:
- Ми, тодішні хлопчаки, були виховані так, що все робилося нами від усього серця. У підпіллі була серйозна конспірація. Я був зв'язаний тільки із В. Нацевичем і В. Гораком, який після війни став професором сільгоспакадемії. За допомогою саморобного приймача і "антени" - бляшаного даху власної хати - слухали інформацію про події на фронтах. Трохи згодом утворили бойову групу з 12 чоловік. Завдання - розвідка в районі залізниці, зокрема мостів через річки. Потім вони були висаджені в повітря. Двічі тікав від угону до Німеччини. Заарештовували за саботаж при будівництві укріпрайону для фриців. Довгий час довелося переховуватися. Пам'ятаю, як нападали на Немішаївський маслозавод, а "реквізовану" у фашистів продукцію відправляли народним месникам. Постійно підтримували зв'язок із партизанами загону с. Козинці, яким командував М.І. Кузнецьк.

А потім на презентації був показаний фільм, знятий аматорами - Світланою і Олександром Соколенками. Його головна героїня - звичайна ворзельська жінка Валентина Федорівна Філіповська, яка, на жаль, минулої осені вже відійшла за межу. Десь трагічно, а десь і з гірким гумором згадує вона, що її, одинадцятирічну, у загоні називали Білкою, бо дуже швидко бігала, як переправляли до поранених партизанів молоко, відібране у фашистів, як вона вперше в житті вимушена була стріляти в людину, як пустили під укіс ворожий ешелон під Бородянкою, як її з подругою захопили у Клавдієві фашисти і ось-ось мали розстріляти, але врятували партизани... На партизанських стежках Валя Філіповська зустрілася зі своїм ровесником і тезкою Валею Котиком. Відважний партизан-шепетівчанин, на рахунку якого було шість пущених під укіс ворожих ешелонів! А вона його пам'ятає звичайним дванадцятилітнім хлопчиком, який більш за все на світі любив... червонобокі яблука!

Після війни Валентина опинилася у рідному Ворзелі і оселилася поруч із піонерським табором київських медиків "Сосновий". Так сталося, що у серпні 1976 року я працював у ньому. Пригадую, як одного дня закличні звуки сурми розірвали напоєне вологою повітря: в центрі табору відкривали пам'ятник Герою Радянського Союзу Валентину Котику. Саме його ім'я на той час вже понад 20 років з гордістю носила піонерська дружина цієї дитячої оздоровниці.

...Пройшли роки… Сутужно стало жити колишній Білці-партизанці. Почала розводити кіз. Якось проходила вона зі своїми "вихованками" повз паркан колишнього табору і побачила в траві... голову від пам'ятника Валі Котику. Якось не по собі стало старенькій - вперше за багато років вона гірко заплакала...
...Ворзель, мала батьківщина наших героїв, крихітна цяточка на карті України! Ще не місто - лише поки селище... Не забувай своїх великих і малих звитяжців, шануй пам'ять полеглих, піклуйся про живих!

Олег Бобров,
керівник пошукового загону ім. М. Мартинова при музеї школи № 239,
член президії Київського міського історико-патріотичного клубу "Пошук".
газета: №46 "Бучанські новини" від 14 листопада 2008р.
  0
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар