Між Бучею і Блиставицею, у Баланівці, ще з дореволюційних часів побудували крохмальний завод зі ставком. Виробництво потребувало багато води. Тоді впритул до заводського паркану йшла гребля, а площа ставка доходила до 4-5 гектарів. Посередині ставка знаходився невеликий острівець, на якому росли дерева. На вершині ставка, на мілині ріс очерет і осока — це були місця нересту риби. Не знаю, чи хтось зариблював цей, як ми називали, «крохмальний» ставок, чи ні, але риба у ньому водилася різна: карась, короп, плітка, лини, окуні й навіть пічкурі. Чим він мені запам’ятався? Я з батьком і дядьком уперше у 5 чи 6 років тримав вудку і зловив першу у житті рибку. Це все було ще до війни.
Перед війною з осені до весни успішно працював крохмальний завод, переробляючи картоплю, навіть мерзлу, на крохмаль. Повз нашу садибу по вулиці Вокзальній завжди везли повні полуторки картоплі на переробку у Баланівку. У зворотному напрямку, на ст. Буча, везли повні лантухи крохмалю. Забув написати, що у ставку, крім риби, водилися раки, особливо у норах навкруги острівця. Ми, пацани, купаючись улітку, діставали руками їх з нір, пірнаючи до дна. Боялися водяних вужів, які теж запливали у нори.
Але прийшла війна, разом з нею окупація, голодна зима і весна сорок другого року. У нас з матір’ю від голоду пухли ноги. Тоді й промайнула думка про «крохмальний» ставок. Кажу матері, що як доживемо до тепла, то піду на ставок ловити рибу, щоб не померти від голодної смерті. Аж не так склалося, як гадалося.
Узимку партизани розстріляли директора крохмального заводу. Цю подію я описав в оповіданні «Хамелеон», надрукованому у моїй книзі «Бучанські оповідання». Німці вирішили охороняти завод, розмістивши на ньому чоловік 15 вояків, а біля ставка повісили дощечки з написом «Ловити рибу заборонено!».
Мені ж дуже хотілося половити рибку, не задля задоволення, а для «супчіку» з кропиви, без картоплі, зате з лушпайками від неї.
Хтось мені сказав, що на заводі повісили оголошення: «Хто хоче рибалити вудками на ставку, хай відпрацює чорноробом на заводі сім днів». Я пішов працювати. Праця була важка: вручну тацею виносили жужелицю від печі по тунелю у відвал надвір, прочищаючи заодно і тунель. Але робота була не такою страшною, як порожній шлунок. В очах з’являлися синьо-зелені кола, голова йшла обертом при навантаженні. У повітрі стояв сморід від ями, в якій бродили картопляні жмихи ще з довоєнних часів. Я поліз в яму, копнув цей гнилий жмих: мабуть, годен на деруни, тільки дуже смердить і в ньому трапляються червоні гнійні хробаки. Для рибалки вони саме враз, а для дерунів... «м’ясо». Набрав у торбинку і поніс додому. Мати промила цей «скарб», насмажила дерунів (дуже смердючих), але я їх з’їв. На зубах тріщав пісок, хробаків мати повикидала. Я попрохав, щоб насмажила мені на завтра, на сухій пательні (жиру не було ніякого) з собою на роботу. Більше нічого не було їсти, а треба було виживати і тяжко працювати цілий день.
Я дивувався, що зі мною більше не знайшлося охочих попрацювати заради дозволу порибалити.
Жмихи я почав носити щодня додому. Якби не цей жмих, ми б з матір’ю, мабуть, померли б в ту голодну весну.
Завод так і не розпочав працювати при німцях. Яке ж було моє обурення, до сліз, коли я закінчив працювати — і дозволили всім, хто хоче, ловити вудками рибу. Але риба зовсім не ловилася, навіть не клювала — хворіла після нересту. Скільки не закидав вудку — приходив додому «порожнім»...
Після війни, коли я навчався у вузі й працював за призначенням у Мінську, мій батько зрідка вибирався на «крохмальний» ставок порибалити. Були роки повної заборони ловити рибу в цьому ставку. Але батько сам любив випити біля ставка чарочку і пригощав сторожа, який охороняв прохідну заводу і ганяв рибалок зі ставка.
Якось він закинув вудки, випив свою склянку і задрімав на березі. У цей час директор заводу вирішив перевірити роботу сторожів і пішов берегом. Побачив, що якийсь дядько спить біля вудок, почав його будити — не зміг! Тоді покликав сторожа і каже:
— Запам’ятай цього чоловіка, я йому дозволяю ловити рибу в нашому ставку, скільки він буде жити! Передай мій наказ іншим сторожам.
Так рибалив мій батько...
Зараз завод не працює, а мене не тягне посидіти з вудками на «крохмальному» ставку, який існує ще й нині...
Перед війною з осені до весни успішно працював крохмальний завод, переробляючи картоплю, навіть мерзлу, на крохмаль. Повз нашу садибу по вулиці Вокзальній завжди везли повні полуторки картоплі на переробку у Баланівку. У зворотному напрямку, на ст. Буча, везли повні лантухи крохмалю. Забув написати, що у ставку, крім риби, водилися раки, особливо у норах навкруги острівця. Ми, пацани, купаючись улітку, діставали руками їх з нір, пірнаючи до дна. Боялися водяних вужів, які теж запливали у нори.
Але прийшла війна, разом з нею окупація, голодна зима і весна сорок другого року. У нас з матір’ю від голоду пухли ноги. Тоді й промайнула думка про «крохмальний» ставок. Кажу матері, що як доживемо до тепла, то піду на ставок ловити рибу, щоб не померти від голодної смерті. Аж не так склалося, як гадалося.
Узимку партизани розстріляли директора крохмального заводу. Цю подію я описав в оповіданні «Хамелеон», надрукованому у моїй книзі «Бучанські оповідання». Німці вирішили охороняти завод, розмістивши на ньому чоловік 15 вояків, а біля ставка повісили дощечки з написом «Ловити рибу заборонено!».
Мені ж дуже хотілося половити рибку, не задля задоволення, а для «супчіку» з кропиви, без картоплі, зате з лушпайками від неї.
Хтось мені сказав, що на заводі повісили оголошення: «Хто хоче рибалити вудками на ставку, хай відпрацює чорноробом на заводі сім днів». Я пішов працювати. Праця була важка: вручну тацею виносили жужелицю від печі по тунелю у відвал надвір, прочищаючи заодно і тунель. Але робота була не такою страшною, як порожній шлунок. В очах з’являлися синьо-зелені кола, голова йшла обертом при навантаженні. У повітрі стояв сморід від ями, в якій бродили картопляні жмихи ще з довоєнних часів. Я поліз в яму, копнув цей гнилий жмих: мабуть, годен на деруни, тільки дуже смердить і в ньому трапляються червоні гнійні хробаки. Для рибалки вони саме враз, а для дерунів... «м’ясо». Набрав у торбинку і поніс додому. Мати промила цей «скарб», насмажила дерунів (дуже смердючих), але я їх з’їв. На зубах тріщав пісок, хробаків мати повикидала. Я попрохав, щоб насмажила мені на завтра, на сухій пательні (жиру не було ніякого) з собою на роботу. Більше нічого не було їсти, а треба було виживати і тяжко працювати цілий день.
Я дивувався, що зі мною більше не знайшлося охочих попрацювати заради дозволу порибалити.
Жмихи я почав носити щодня додому. Якби не цей жмих, ми б з матір’ю, мабуть, померли б в ту голодну весну.
Завод так і не розпочав працювати при німцях. Яке ж було моє обурення, до сліз, коли я закінчив працювати — і дозволили всім, хто хоче, ловити вудками рибу. Але риба зовсім не ловилася, навіть не клювала — хворіла після нересту. Скільки не закидав вудку — приходив додому «порожнім»...
Після війни, коли я навчався у вузі й працював за призначенням у Мінську, мій батько зрідка вибирався на «крохмальний» ставок порибалити. Були роки повної заборони ловити рибу в цьому ставку. Але батько сам любив випити біля ставка чарочку і пригощав сторожа, який охороняв прохідну заводу і ганяв рибалок зі ставка.
Якось він закинув вудки, випив свою склянку і задрімав на березі. У цей час директор заводу вирішив перевірити роботу сторожів і пішов берегом. Побачив, що якийсь дядько спить біля вудок, почав його будити — не зміг! Тоді покликав сторожа і каже:
— Запам’ятай цього чоловіка, я йому дозволяю ловити рибу в нашому ставку, скільки він буде жити! Передай мій наказ іншим сторожам.
Так рибалив мій батько...
Зараз завод не працює, а мене не тягне посидіти з вудками на «крохмальному» ставку, який існує ще й нині...
