Моя мама розповідала мені про той нелюдський голодомор, що утворила комуністична система на чолі зі Сталіним – людиною, яка втратила будь-яку мораль і перетворилась в ката до свого народу.Ми жили в селі Давидівка, що на Полтавщині, Пирятинського району. В часи голодомору мамі було 24 роки, мені 2 роки. Жили ми разом з дідусем та бабусею, у яких було семеро діток, всього нас було 12 душ.
Мій дідусь Андрій мав 10 гектарів землі, коней, волів. Працювали всією родиною зранку до пізнього вечора. У 1932 році врожай був не зовсім гарний, але хліб уродив, була картопля, буряки, городина – словом, перезимувати вистачило б. Але сталінська влада наказала здати все державі. Дідусь здав більшу половину врожаю, а трохи залишив, щоб прогодувати сім’ю, оклунок зерна сховав у колодязі, а решту закопав у землю.
Згодом приїхала бригада активістів. З шомполами й знайшли все закопане, забрали все, нічого не залишивши. Крім того, забрали землю, худобу, реманент, розкрили й забрали черепицю на хаті та хліві. Так ми й залишилися голодними й без даху над головою. Зима була неймовірно тяжка, троє діток дідуся померли. Бабуся відмовилася від того зерна, що не знайшли в колодязі, сказала моїй мамі, щоб та віддала мені. Бабуся померла, заповівши – хай виживе хлопець.
Всіх хто вмирав вивозили за село і ховали в спільній канаві, яку прикопували.
Голод в селі призвів до страшних речей: їли собак, котів, а на околиці села – жінка зварила своє дитя і з’їла, а потім – збожеволіла. В селі загинуло більше третини мешканців, з яких більшість дітей.
Так сталінський режим створив геноцид над українцями і знищив безневинних людей.
Микола Яресько,
житель Бучі
житель Бучі
опубліковано в газеті №47 "Бучанські новини" від 30 листопада 2007р.
