Надія Іванівна Хвиля - від босоногого дитинства до високих знань

ВІД БОСОНОГОГО ДИТИНСТВА ДО ВИСОКИХ ЗНАНЬ І ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Прохолодний, вересневий ранок нагадує про початок осені. Але ще дарує теплом і яскраво світить сонце, а небо вражає погляд неповторною блакиттю. Школярі веселим гуртом поспішають до школи — розпочався навчальний рік.
А в далекому минулому, саме в цей час з мовчазною покірністю рухається на випас стадо корів. Вони, начебто зв’язані в одне ціле єдиним енергетичним егрегором, який на підсвідомому рівні керує їх тваринним розумом. Жене стадо маленька пастушка, якій не більше 6 років. Босоніж, з полотняною торбинкою через плече, в якій окрім окрайця паляниці лежить книжка, зовсім не дитяча, з дуже старою палітуркою, бережно загорнутою у папір. Поряд вистрибує пухнасте створіння — песик, віддано заглядаючи дівчинці у очі, він, як і велике коров’яче стадо, повністю підкоряється своїй маленькій господині.

На випасі дівчинка, яку звуть Надійка, дістає книжку і починає самотужки опановувати техніку читання, складаючи старанно літери у склади, читаючи дорослі, незрозумілі слова. Навчатись у школі — це її найзаповітніша мрія, яка, здається, ніколи не здійсниться. Тому, маючи за вчителів старших сестер, сама опановує початкові знання, вчиться рахувати, складаючи в рядки саморобні палички.

Мине час і після 1918 року ця маленька пастушка буде мати реальну змогу піти відразу до 4-го класу семирічної школи. Саме на цьому рівні оцінить її самостійне навчання прискіплива педагогічна комісія.
Закінчивши школу, отримавши середню освіту, Надія Хвиля, а це була саме вона, продовжить навчання в Київському педагогічному інституті ім. М. Горького на історичному факультеті. Під час навчання вона була тісно пов’язана з українською поезією. Писала ліричні вірші про рідний Бучанський край, про українську землю, про людей, які були кращими з кращих, які друкувались в журналах, газетах. Товаришувала з відомими письменниками — Сосюрою, Бажанами, Малишко, які на той час були ще починаючими поетами.

Маючи геніальну схильність до поетичної творчості, все ж таки мріяла бути вчителькою, давалися взнаки роки босоногого дитинства, коли навчання в школі здавалося маленькій дівчинці фантастичною мрією.
Закінчивши історичний факультет Київського педагогічного інституту, продовжила навчання в Київському Державному Університеті ім. Т.Г. Шевченка, і після цього все своє свідоме життя присвятила навчанню дітей, працюючи викладачем історії в Бучанській школі. Паралельно займалася збором та узагальненням матеріалів стосовно історії Бучі та Приірпіння. Можна без перебільшення стверджувати, що Надія Іванівна одна з перших жителів Бучі, яка саме в поетичні рядки вкладала свою щиру любов і відданість нашому селищу.
Мине час, буде надруковано багато ліричних і патріотичних рядків про наш неповторний Бучанський край, але приклад, який вона продемонструвала громаді, належить все ж таки саме їй. А, як відомо, саме живий приклад має позитивну направленість і дає реальні плоди у суспільстві.

Присвятивши понад 60 років професійній учительській діяльності, маючи урядові нагороди за працю, звання заслуженої вчительки України, будучи відміченою в книзі “Жінки України”, завжди залишалася скромною людиною, ніколи не відмовляючи у спілкуванні чи в мудрій пораді всім, хто цього потребував. Дуже цінувала людей, розуміючи, що все, що знаходиться навколо нас, створено саме руками людей і не має значення інтелектуальний чи професійний рівень людини, її соціальний статус. Часто повторювала - те, що зробить слюсар, технік, швачка чи хлібороб є вищим щаблем професійної діяльності для відомого вченого, який проектує літаки або космічні кораблі.
Педагогічний труд оплачувався більш ніж скромно, але це не було головним для справжніх, як кажуть в народі — від Бога педагогів, адже матеріальні цінності мають властивість змінюватись з часом, а духовність, еволюційний розвиток залишаються назавжди. Це саме той високий поріг, до якого завжди повинна прагнути кожна людина, саме та головна ціль, з якою ми приходимо у цей світ, щоб вдосконалити себе, навчитися і навчати інших, хто цього потребує.

Мудреці стверджують, що людина, навіть після факту фізичної смерті, залишається жити на землі доти, доки її пам’ятають наступні покоління. Ця пам’ять не виникає сама по собі, вона базується на добрих справах, є своєрідним підсумком всього життя в цілому.
Надія Іванівна завжди наголошувала на тому, що не можна працювати в сучасній школі, обмежуючись лише формальним викладом інформації в межах підручника чи підміняти справжнє виховання, роблячи зауваження відносно поведінки дітей. Такий стиль роботи може тільки погіршити стан освітньо-виховної направленості у школі, звести її нанівець. Позитивно вплинути на формування особистості школяра можна тільки систематично демонструючи свою непідробну щирість у стосунках і діях, використовуючи особистий творчо-професійний потенціал. Ці параметри у роботі з школярами можуть позитивно вплинути на шкільний загал і саме тоді можна професійно привернути увагу класу, підняти рівень зацікавленості і любов до предмету викладання.

Надія Іванівна Хвиля - зразок педагогічного мистецтва, вона була одночасно і учителем, і вихователем, старшим товаришем своїх учнів; потенційно впливала на процес виховання та навчання своїми унікальними можливостями непересічної людини з високим рівнем знань, закоханої у педагогічну роботу, поезію та історію рідного селища Буча.


Наталія Шевченко

газета "Бучанські новини" №38 від 29 вересня 2006р.