Бесіду зі старожилом Бучі, педагогом з 60-ти річним стажем, інвалідом війни Анатолієм Івановичем Носаровим веде директор Бучанського краєзнавчого музею Тюменцев М.В.
Буча мала навіть свою маленьку електростанцію, яка виробляла електроенергію для освітлення станційних приміщень, будинків залізничників і деяких приватних будинків, які були розташовані поруч з вокзалом. Світло давали з шостої ранку до дев’ятої та ввечері, як стемніє і до десятої години вечора. Завідував електростанцією Вататюк Григорій.
![Увеличить картинку]()
Пригадую початок колективізації в ближніх до Бучі селах – Блиставиці, Луб’янці, Озерах, Гаврилівці та інших. “Розкуркулених” людей з цих сіл звозили на підводах, або зганяли пішки до станції Буча. Тут уже їх чекали вантажні вагони, куди їх, обірваних, з котомками за плечима “загружали”. З собою їм дозволялося взяти лише пили, сокири та лопати. Закривалися важкі двері, зав’язувалися колючим дротом і під посиленою охороною КДБ відправляли ці ешелони. Навіть для нас, дітей, які мало що розуміли, це було страшне видовище...
За цим періодом настав не менш важкі 32-33-і роки, які ввійшли в історію України під назвою голодомору. На щастя, наші батьки працювали на залізниці, нашим сім’ям було трошки легше. Сім’ї залізничників одержували із станційної їдальні хліб і обіди на всю сім’ю і ще невеликий пайок. В школі, в якій ми вчилися, дітям також давали сніданок.
Але ми знали, що по селах люди пухнуть від голоду і помирають. Пам’ятаю, як одного ранку біля воріт нашого двору ми знайшли покинутого батьками хлопчика, який помирав від голоду. Він був у тяжкому стані – тіло його опухло і він не мав сил рухатись. Це було навесні 1933 року. Мої батьки врятували його від смерті. Через рік він зовсім одужав і ми разом з ним пасли козу в лісі. Це була наша робота, також треба було збирати жолуді для кави і соснові шишки для розігріву самовару. Молоко, що давала наша коза, суттєво підтримувала здоров’я нашої сім’ї. Петрик (так звали цього хлопчика) був з Білої Церкви. Через рік приїхала його мати і забрала додому. Вона щиро дякувала моїм батькам за сина. Потім ми з ним ніколи не зустрічалися.
То були страшні часи – інколи на станції знімали з поїзда замерзлу людину чи дитину для поховання.
Пам’ятаю, як в період жнив (я тоді навчався в третьому класі) разом зі своїми однокласниками збирав у Бучанській комуні колоски жита. За це ми одержували тарілку супу з маленьким шматочком хліба. Таке було наше тодішнє життя.
Свій чорний слід в нашій пам’яті залишив і 37-й рік.
Кожний вечір, як стемніє, в домі батьків щільно завішували вікна і зі страхом прислухалися до гуркоту мотора “Чорного ворона”, який майже щовечора з’являвся у селищі. Наступного ранку люди дізнавалися кого забрали КДБ-істи. Тих, кого заарештовували, отримували статус “ворогів народу”, а чому і за що, ніхто нікому не пояснював. Тоді були заарештовані лікарі Левінталь та Казаков, які жили на нашій вулиці Петербурзькій. По деяким відомостям, з Бучі було забрано майже 500 людей.
Забирали за те, що щось не так зробив, чи не так сказав, або просто за доносом сусідів. Люди жили в постійному стресі, боялися спілкуватися, сторонилися один одного.
І це все пройшло і було пережито. Треба було жити далі, ростити дітей і поступово життя в селищі почало налагоджуватися.
Почали регулярно працювати заводи – цегляний, крохмальний, завод по виробництву галунів, машинно-тракторна станція та інші підприємства. Перед війною життя людей в селищі почало покращуватися. За довоєнний період головами сільської ради в Бучі були – Зубакін, Кононенко, Руденко, Балабух. Останньою головою довоєнної сільської ради була Кучинська Віра Микитівна. Під її керівництвом були виконані всі розпорядження уряду перших днів війни – мобілізація і охорона громадського порядку селища, евакуація населення та інше.
В перші ж дні війни голова селищної ради організувала комсомольців на підтримку правопорядку у селищі. Ця група молоді допомагала селищній раді збирати у населення радіоприймачі (був такий наказ уряду), розносити мобілізаційні повістки, охороняти крамниці, підтримувати громадський порядок у селищі. Пізніше ця група допомагала в евакуації населення. Через деякий час і ці молоді люди влилися в лави Радянської Армії. Живими повернутися додому пощастило не всім, більшість загинуло в боях за Батьківщину.
Пригадую, як я прибув у свою першу військову частину, яку формували в Пирятині. Туди потрапило багато бучан, там ми прийняли присягу. Були такі, що відмовлялися читати текст присяги, прикидаючись малограмотними. Пам’ятаю, що читати цей текст було доручено мені, як “найграмотнішому”. Я за всіх читав присягу, а вони тільки ставили підпис. А потім був тяжкий відступ і тільки після переформування та навчання ми потрапили на фронт. Весь повоєнний час я був помічником політрука по комсомольській роботі в роті. Військове звання було у мене – старшина.
В 43-ому році мене було поранено під час наступальних боїв. Всі 1418 днів війни я був в діючій армії, навіть поранення лікував у фронтовому шпиталі м. Тула.
Після шпиталю воював в підрозділах 4-ої танкової армії, брав участь у взятті Берліну і звільнення Праги. Героїчних подвигів не здійснював, але виконував всі накази командира для перемоги у війні. Демобілізувався у зв’язку із захворюванням після операції в 1946 році в київському шпиталі.
В 1947 році повернувся у свою Бучанську середню школу на посаду вчителя по військовій підготовці та фізичному вихованню. Відпрацював у школі понад 60 років і у віці 80-ти років пішов на заслужений відпочинок. З 2002 року є членом Ради інвалідів ВВВ селища Буча. Як член Ради регулярно зустрічаюсь з учнями шкіл та молоддю селища і розповідаю їм про патріотизм нашого покоління у воєнний період, про героїзм та відвагу в ім’я Батьківщини.
Наше селище після війни виглядало як і всі населені пункти після окупації. Сільська рада знаходилася у скромному будиночку з 3-ох кімнат по вулиці Жовтневій. Пошта та поліклініка також були в пристосованих маленьких будиночках.
Єдина в Бучі школа складалася з шести окремих приміщень, які були на відстані 200-250 метрів одне від одного. Це 14 непристосованих класних кімнат. Не було ні спортивного, ні актового залу, ні столової. В таких умовах працювали вчителі в повоєнній Бучі. Але час минав, життя покращувалося. Почала будуватися школа №4, школа №7, інтернат, школа №8, школа №9. Ці заклади почали функціонувати в 60-ті роки.
В цей же час почав будуватися житловий масив центру селища, почали відкриватися дитячі садки, в нові приміщення переходить селищна рада, поліклініка, відкривається велика лікарня, баня, магазин, пошта, станція юних техніків та будинок натуралістів. Починають діяти нові підприємства – молочний завод, автобази, пошивочний комбінат, збільшується виробництво сільгосппродукції радгоспу “Київський” на чолі з героєм соціалістичної праці Руденко І.Ю. Розширюється машинно-тракторна станція, ведеться велике будівництво житла.
Важкі повоєнні часи не стали на заваді потягу молоді до спорту. Не вистачало спортивного інвентарю, спортивної форми, та це не заважало заняттям фізкультурою.
Молодь Бучі брала активну участь в агітаційних лижних походах на честь виборів, міжнародних фестивалів молоді, обласних та районних змагань. Наші спортивні команди посідали призові місця в районі, області і навіть в республіці. Молоді бучанці були учасниками змагань по волейболу як юнацьких, так і дівочих, присвячених Всесвітньому фестивалю молоді, де посіли перше місце в Київській області. Наші команди брали участь в змаганнях з важкої атлетики, футболу, плавання, лиж, ручного м’яча та з інших видів спорту. Відсутність стадіону не охолоджувала запал молоді до спорту, на примітивних майданчиках проходили змагання, а жителі Бучі приходили “повболівати” за своїх друзів, дітей, знайомих і родичів, із захопленням спостерігало за ходом змагань. Деякі представники нашої молоді мали перший розряд по видам спорту. А такі як Савченко Олександр (нині учитель фізкультури у школі №7), Бойко Олександр, Юрій Канєвський, Борис Онопрієнко, Ігор Якубович стали майстрами спорту. Деяких з перерахованих спортсменів вже немає в живих, та пам’ять про них живе в серцях їхніх друзів та вчителів.
Сьогодні, коли наше селище стало містом обласного значення, будується та розквітає, має прекрасний стадіон і жителі селища можуть дивитися навіть міжнародні змагання, ми всі вдячні нашій місцевій владі та нашому меру Федоруку А.П. Бажаю нашій молоді брати приклад зі своїх батьків і дідів та досягати успіхів у житті й спорті.
перша частина
друга частина
газета "Бучанські новини" №34 від 1 вересня 2006р.
Буча мала навіть свою маленьку електростанцію, яка виробляла електроенергію для освітлення станційних приміщень, будинків залізничників і деяких приватних будинків, які були розташовані поруч з вокзалом. Світло давали з шостої ранку до дев’ятої та ввечері, як стемніє і до десятої години вечора. Завідував електростанцією Вататюк Григорій.
За цим періодом настав не менш важкі 32-33-і роки, які ввійшли в історію України під назвою голодомору. На щастя, наші батьки працювали на залізниці, нашим сім’ям було трошки легше. Сім’ї залізничників одержували із станційної їдальні хліб і обіди на всю сім’ю і ще невеликий пайок. В школі, в якій ми вчилися, дітям також давали сніданок.
Але ми знали, що по селах люди пухнуть від голоду і помирають. Пам’ятаю, як одного ранку біля воріт нашого двору ми знайшли покинутого батьками хлопчика, який помирав від голоду. Він був у тяжкому стані – тіло його опухло і він не мав сил рухатись. Це було навесні 1933 року. Мої батьки врятували його від смерті. Через рік він зовсім одужав і ми разом з ним пасли козу в лісі. Це була наша робота, також треба було збирати жолуді для кави і соснові шишки для розігріву самовару. Молоко, що давала наша коза, суттєво підтримувала здоров’я нашої сім’ї. Петрик (так звали цього хлопчика) був з Білої Церкви. Через рік приїхала його мати і забрала додому. Вона щиро дякувала моїм батькам за сина. Потім ми з ним ніколи не зустрічалися.
То були страшні часи – інколи на станції знімали з поїзда замерзлу людину чи дитину для поховання.
Пам’ятаю, як в період жнив (я тоді навчався в третьому класі) разом зі своїми однокласниками збирав у Бучанській комуні колоски жита. За це ми одержували тарілку супу з маленьким шматочком хліба. Таке було наше тодішнє життя.
Свій чорний слід в нашій пам’яті залишив і 37-й рік.
Кожний вечір, як стемніє, в домі батьків щільно завішували вікна і зі страхом прислухалися до гуркоту мотора “Чорного ворона”, який майже щовечора з’являвся у селищі. Наступного ранку люди дізнавалися кого забрали КДБ-істи. Тих, кого заарештовували, отримували статус “ворогів народу”, а чому і за що, ніхто нікому не пояснював. Тоді були заарештовані лікарі Левінталь та Казаков, які жили на нашій вулиці Петербурзькій. По деяким відомостям, з Бучі було забрано майже 500 людей.
Забирали за те, що щось не так зробив, чи не так сказав, або просто за доносом сусідів. Люди жили в постійному стресі, боялися спілкуватися, сторонилися один одного.
І це все пройшло і було пережито. Треба було жити далі, ростити дітей і поступово життя в селищі почало налагоджуватися.
Почали регулярно працювати заводи – цегляний, крохмальний, завод по виробництву галунів, машинно-тракторна станція та інші підприємства. Перед війною життя людей в селищі почало покращуватися. За довоєнний період головами сільської ради в Бучі були – Зубакін, Кононенко, Руденко, Балабух. Останньою головою довоєнної сільської ради була Кучинська Віра Микитівна. Під її керівництвом були виконані всі розпорядження уряду перших днів війни – мобілізація і охорона громадського порядку селища, евакуація населення та інше.
В перші ж дні війни голова селищної ради організувала комсомольців на підтримку правопорядку у селищі. Ця група молоді допомагала селищній раді збирати у населення радіоприймачі (був такий наказ уряду), розносити мобілізаційні повістки, охороняти крамниці, підтримувати громадський порядок у селищі. Пізніше ця група допомагала в евакуації населення. Через деякий час і ці молоді люди влилися в лави Радянської Армії. Живими повернутися додому пощастило не всім, більшість загинуло в боях за Батьківщину.
Пригадую, як я прибув у свою першу військову частину, яку формували в Пирятині. Туди потрапило багато бучан, там ми прийняли присягу. Були такі, що відмовлялися читати текст присяги, прикидаючись малограмотними. Пам’ятаю, що читати цей текст було доручено мені, як “найграмотнішому”. Я за всіх читав присягу, а вони тільки ставили підпис. А потім був тяжкий відступ і тільки після переформування та навчання ми потрапили на фронт. Весь повоєнний час я був помічником політрука по комсомольській роботі в роті. Військове звання було у мене – старшина.
В 43-ому році мене було поранено під час наступальних боїв. Всі 1418 днів війни я був в діючій армії, навіть поранення лікував у фронтовому шпиталі м. Тула.
Після шпиталю воював в підрозділах 4-ої танкової армії, брав участь у взятті Берліну і звільнення Праги. Героїчних подвигів не здійснював, але виконував всі накази командира для перемоги у війні. Демобілізувався у зв’язку із захворюванням після операції в 1946 році в київському шпиталі.
В 1947 році повернувся у свою Бучанську середню школу на посаду вчителя по військовій підготовці та фізичному вихованню. Відпрацював у школі понад 60 років і у віці 80-ти років пішов на заслужений відпочинок. З 2002 року є членом Ради інвалідів ВВВ селища Буча. Як член Ради регулярно зустрічаюсь з учнями шкіл та молоддю селища і розповідаю їм про патріотизм нашого покоління у воєнний період, про героїзм та відвагу в ім’я Батьківщини.
Наше селище після війни виглядало як і всі населені пункти після окупації. Сільська рада знаходилася у скромному будиночку з 3-ох кімнат по вулиці Жовтневій. Пошта та поліклініка також були в пристосованих маленьких будиночках.
Єдина в Бучі школа складалася з шести окремих приміщень, які були на відстані 200-250 метрів одне від одного. Це 14 непристосованих класних кімнат. Не було ні спортивного, ні актового залу, ні столової. В таких умовах працювали вчителі в повоєнній Бучі. Але час минав, життя покращувалося. Почала будуватися школа №4, школа №7, інтернат, школа №8, школа №9. Ці заклади почали функціонувати в 60-ті роки.
В цей же час почав будуватися житловий масив центру селища, почали відкриватися дитячі садки, в нові приміщення переходить селищна рада, поліклініка, відкривається велика лікарня, баня, магазин, пошта, станція юних техніків та будинок натуралістів. Починають діяти нові підприємства – молочний завод, автобази, пошивочний комбінат, збільшується виробництво сільгосппродукції радгоспу “Київський” на чолі з героєм соціалістичної праці Руденко І.Ю. Розширюється машинно-тракторна станція, ведеться велике будівництво житла.
Важкі повоєнні часи не стали на заваді потягу молоді до спорту. Не вистачало спортивного інвентарю, спортивної форми, та це не заважало заняттям фізкультурою.
Молодь Бучі брала активну участь в агітаційних лижних походах на честь виборів, міжнародних фестивалів молоді, обласних та районних змагань. Наші спортивні команди посідали призові місця в районі, області і навіть в республіці. Молоді бучанці були учасниками змагань по волейболу як юнацьких, так і дівочих, присвячених Всесвітньому фестивалю молоді, де посіли перше місце в Київській області. Наші команди брали участь в змаганнях з важкої атлетики, футболу, плавання, лиж, ручного м’яча та з інших видів спорту. Відсутність стадіону не охолоджувала запал молоді до спорту, на примітивних майданчиках проходили змагання, а жителі Бучі приходили “повболівати” за своїх друзів, дітей, знайомих і родичів, із захопленням спостерігало за ходом змагань. Деякі представники нашої молоді мали перший розряд по видам спорту. А такі як Савченко Олександр (нині учитель фізкультури у школі №7), Бойко Олександр, Юрій Канєвський, Борис Онопрієнко, Ігор Якубович стали майстрами спорту. Деяких з перерахованих спортсменів вже немає в живих, та пам’ять про них живе в серцях їхніх друзів та вчителів.
Сьогодні, коли наше селище стало містом обласного значення, будується та розквітає, має прекрасний стадіон і жителі селища можуть дивитися навіть міжнародні змагання, ми всі вдячні нашій місцевій владі та нашому меру Федоруку А.П. Бажаю нашій молоді брати приклад зі своїх батьків і дідів та досягати успіхів у житті й спорті.
перша частина
друга частина
газета "Бучанські новини" №34 від 1 вересня 2006р.
