Опанас Опанасович Волинко – корінний бучанець. Народився він у мальовничому курортному селищі Буча, що на Київщині. Цього року відзначатиме своє 80-річчя. Війну зустрів випускником шостого класу. Якщо на початку Великої Вітчизняної він був ще неповнолітнім, то наприкінці Другої світової вже брав участь у війні з Японією.
![Увеличить картинку]()
— Опанасе Опанасовичу, чи часто згадуєте ту страшну війну?
— Часто. Таке забути неможливо. Батька забрали на фронт уже в червні 41-го. Потім тяжкі дні німецької окупації і довгоочікуване визволення 6 листопада 1943-го. Практично через місяць після звільнення Києва мене, сімнадцятирічного, мобілізували до армії і відправили на Далекий Схід. Там у районі міста Благовєщенськ на річці Амур стояли прикордонні частини. Після декількох місяців військової підготовки 23 лютого 44-го прийняв присягу. Потім цілий рік прослужив у прикордонних військах.
— Коли і як для Вас почалися бойові дії?
— У серпні 45-го нас вишикували і оголосили, що Радянський Союз знаходиться у стані війни з Японією. Дуже швидко ми передислокувалися на схід до станції Гродиково, де форсували притоку Амура. Ми відразу знищили всі прикордонні пости японців і пішли вглиб Маньчжурії приблизно на 200 кілометрів. Але тоді наш 377-й полк отримав наказ зупинитися і повернутися назад аж до Владивостока.
— Чув, що Ви воювали на острові Сахалін?
— Так. У Владивостоку нас обмундирували і посадили на пароплави. Нам повідомили, що ми повинні зустрітися з американськими солдатами на острові Хоккайдо. Але через якісь проблеми було взято курс на Південний Сахалін, який ще з 1905 року належав Японії. Наші кораблі обстріляли легкі будівлі порту Маоко, зараз це місто Холмське. Невдовзі радянські війська зайняли цей порт. Потім наші частини пройшли пішки 90 кілометрів до центру Південного Сахаліну міста Таяхара (нині – Южносахалінськ). На початку марш-кидка командир батальйону дав наказ ротному, щоб той виділив людей до ГПЗ.
— Вибачте, а що таке ГПЗ?
— ГПЗ — головна похідна застава. Це був невеличкий загін, який йшов попереду і за допомогою сигнальної ракети мав повідомляти про небезпеку. До ГПЗ потрапив і я. Нас було 11 чоловік, але ракетниця була тільки у сержанта. Ми просунулися вперед і зненацька між скелями потрапили у засідку. Спочатку нас обстріляли з кулемета, а потім закидали гранатами. Тоді я отримав перше поранення: мене контузило і я втратив праве око.
— І як звідти вибрались?
— Ми встигли випустити ракету і повідомити про небезпеку. Наші підійшли вчасно, розбили ворога, забрали поранених і знову рушили в похід. Увечері ми вже підійшли до Таяхари. Ми знали, що там є японський гарнізон, тому наш офіцер-парламентер пішов з білим прапором на переговори. Але невдовзі він повернувся і доповів, що командир японців хоче вести переговори тільки з офіцером відповідного чину. Тоді наш командир полку підполковник Корольов заявив, що якщо японці не здадуться, то місто через дві години буде знищене. Японці здали всі позиції, і наш полк зайняв місто. Відразу були зайняті головні стратегічні будівлі: пошта, цукровий та спиртовий заводи. На 38 паралелі ми розташували гаубиці для того, щоб попередити висадку японського десанту. Бойові дії продовжувалися всього місяць, і ми цей час пробули в Таяхарі.
— Опанасе Опанасовичу, а коли повернулися з війни?
— У липні 1950 року я вже був удома.
— А чому аж у 1950-му?
— Весь цей час наш полк стояв у Южносахалінську, бо не було заміни. Їжа у нас була: вирощували картоплю, моркву. А в 50-му прийшов наказ нас демобілізувати. У Бучі на мене чекали тато, мама і дві сестри. Я відразу влаштувався на роботу на Ірпінський вузол зв’язку, де пропрацював 45 років.
— А як до вас весь цей час ставилося місцеве населення? Тоді ж Сахалін був населений японцями.
— Зразу по закінченні війни все населення було примусово депортоване до Японії. Сахалін заселили заробітчанами з СРСР, які працювали на нових, вже радянських, заводах.
— Як Ви вважаєте, як в Україні патріотичне виховання підняти на вищий рівень?
— Вважаю, що наша молодь не знає, що таке дисципліна. А на мою думку, саме дисципліна — мати порядку! Та й школи повинні цьому більше уваги приділяти.
Підготував: Олександр Остапа, учень Ірпінської Української гімназії
— Опанасе Опанасовичу, чи часто згадуєте ту страшну війну?— Часто. Таке забути неможливо. Батька забрали на фронт уже в червні 41-го. Потім тяжкі дні німецької окупації і довгоочікуване визволення 6 листопада 1943-го. Практично через місяць після звільнення Києва мене, сімнадцятирічного, мобілізували до армії і відправили на Далекий Схід. Там у районі міста Благовєщенськ на річці Амур стояли прикордонні частини. Після декількох місяців військової підготовки 23 лютого 44-го прийняв присягу. Потім цілий рік прослужив у прикордонних військах.
— Коли і як для Вас почалися бойові дії?
— У серпні 45-го нас вишикували і оголосили, що Радянський Союз знаходиться у стані війни з Японією. Дуже швидко ми передислокувалися на схід до станції Гродиково, де форсували притоку Амура. Ми відразу знищили всі прикордонні пости японців і пішли вглиб Маньчжурії приблизно на 200 кілометрів. Але тоді наш 377-й полк отримав наказ зупинитися і повернутися назад аж до Владивостока.
— Чув, що Ви воювали на острові Сахалін?
— Так. У Владивостоку нас обмундирували і посадили на пароплави. Нам повідомили, що ми повинні зустрітися з американськими солдатами на острові Хоккайдо. Але через якісь проблеми було взято курс на Південний Сахалін, який ще з 1905 року належав Японії. Наші кораблі обстріляли легкі будівлі порту Маоко, зараз це місто Холмське. Невдовзі радянські війська зайняли цей порт. Потім наші частини пройшли пішки 90 кілометрів до центру Південного Сахаліну міста Таяхара (нині – Южносахалінськ). На початку марш-кидка командир батальйону дав наказ ротному, щоб той виділив людей до ГПЗ.
— Вибачте, а що таке ГПЗ?
— ГПЗ — головна похідна застава. Це був невеличкий загін, який йшов попереду і за допомогою сигнальної ракети мав повідомляти про небезпеку. До ГПЗ потрапив і я. Нас було 11 чоловік, але ракетниця була тільки у сержанта. Ми просунулися вперед і зненацька між скелями потрапили у засідку. Спочатку нас обстріляли з кулемета, а потім закидали гранатами. Тоді я отримав перше поранення: мене контузило і я втратив праве око.
— І як звідти вибрались?
— Ми встигли випустити ракету і повідомити про небезпеку. Наші підійшли вчасно, розбили ворога, забрали поранених і знову рушили в похід. Увечері ми вже підійшли до Таяхари. Ми знали, що там є японський гарнізон, тому наш офіцер-парламентер пішов з білим прапором на переговори. Але невдовзі він повернувся і доповів, що командир японців хоче вести переговори тільки з офіцером відповідного чину. Тоді наш командир полку підполковник Корольов заявив, що якщо японці не здадуться, то місто через дві години буде знищене. Японці здали всі позиції, і наш полк зайняв місто. Відразу були зайняті головні стратегічні будівлі: пошта, цукровий та спиртовий заводи. На 38 паралелі ми розташували гаубиці для того, щоб попередити висадку японського десанту. Бойові дії продовжувалися всього місяць, і ми цей час пробули в Таяхарі.
— Опанасе Опанасовичу, а коли повернулися з війни?
— У липні 1950 року я вже був удома.
— А чому аж у 1950-му?
— Весь цей час наш полк стояв у Южносахалінську, бо не було заміни. Їжа у нас була: вирощували картоплю, моркву. А в 50-му прийшов наказ нас демобілізувати. У Бучі на мене чекали тато, мама і дві сестри. Я відразу влаштувався на роботу на Ірпінський вузол зв’язку, де пропрацював 45 років.
— А як до вас весь цей час ставилося місцеве населення? Тоді ж Сахалін був населений японцями.
— Зразу по закінченні війни все населення було примусово депортоване до Японії. Сахалін заселили заробітчанами з СРСР, які працювали на нових, вже радянських, заводах.
— Як Ви вважаєте, як в Україні патріотичне виховання підняти на вищий рівень?
— Вважаю, що наша молодь не знає, що таке дисципліна. А на мою думку, саме дисципліна — мати порядку! Та й школи повинні цьому більше уваги приділяти.
Підготував: Олександр Остапа, учень Ірпінської Української гімназії
