Буча новини міста, Буча сайт » Бучанський музей » Говорять ветерани... (2013 рік)

Говорять ветерани... (2013 рік)

Майже сім десятиліть тому закінчилася одна з найбільш кровопролитних війн в історії.
Тоді наші батьки й діди зуміли оборонити рідну землю, нас з вами – даруючи надію на майбутнє. Ціною власного життя і здоров’я вигнали окупантів.
Зараз ми живемо у мирний час, але неспокійний. Чи цього прагнули хоробрі воїни, проливаючи на полі бою кров? Чи за таке майбутнє боролися?..
З кожним роком серед нас все менше ветеранів зустрічають переможну весну. Поважний вік і численні рани даються взнаки. А тому так хочеться почути, що скажуть вони молодим, які настанови їм дадуть? Як прожили вони своє життя і пережили війну?
З цими питаннями ми звернулися до наших сивочолих захисників Вітчизни…




Микола Васильович ДавидченкоМикола Васильович Давидченко, 85 років:
- Я був у партизанському загоні Київщини: спочатку у підпіллі, а потім розвідником, бійцем. Тоді мені ледь виповнилося 15 років.
Після війни продовжував службу в армії, аж до 1954 року.
Повернувся, а вдома розруха: мама сама, батько загинув на фронті. Довелося займатися господарством, відбудовувати країну. Будучи студентом прибирав страшні руїни на Хрещатику. Не дай Господь, пройти через усе це нашим дітям!
Тому найдорожчою для мене є нагорода «За перемогу над Німеччиною». Адже коли все закінчилося, то у серцях людей жили радість і щастя.

Нащадкам хочу побажати, щоб вони ніколи не бачили такого лиха, яке довелося пережити нам. Ми пройшли таку «школу», такий труд, які можуть лише примаритися у сні.
Щастя вам на все життя!



Іван Якович БерезняковІван Якович Березняков, полковник, льотчик-винищувач:
- Це була найпідступніша, найкровопролитніша війна. Нападаючи на Радянський Союз Гітлер і його генерали провели значну розвідку. Вони знали, що їхні збройні сили більш масштабні, втричі більше танків і літаків.
Виникає питання, чому ж Радянський Союз не зміг «вирівняти» ситуацію? Справа в тому, що у цей період на німців працювала вся Європа, а нам у спадок дісталися – скудні залишки після громадянської війни.
Гітлер і його генерали багато знали про військову техніку, але вони не знали про силу духу нашого народу, його хоробрість і витривалість. Вони не могли уявити, що солдат радянської армії буде кидатися на амбразуру, щоб пройшли його товариші. Не могли уявити, що льотчик піде на таран (95% ризику, що сам загинеш), що наші жінки зможуть взяти у свої руки все народне господарство і повністю забезпечать усім необхідним фронт.
Ми перемогли! Перемогу отримали наші солдати, роботящі жінки, наші діти, які в 15 років стояли у станків, наші дівчата, які чергою стояли у військоматі, щоб піти на фронт медсестрами. Вічна пам'ять полеглим у боях…

Я пам’ятаю своє дитинство, коли босий біг за велосипедом і дивувався, чому він котиться на двох колесах і не падає. Радів першому радіо, яке висіло на стовпі. Це були мирні часи, безхмарні. Того ж бажаю і нащадкам – радіти дрібницям і відчувати повноту життя.


Гермоген ХасадовГермоген Хасадов, 83 роки:
- За національністю я башкир, з Уралу. Тривалий час жив у Донецьку. Я учасник війни, служив в армії, почесний шахтар, ветеран праці. Пропрацював у шахтах 42 роки і пройшов всі етапи роботи, освоїв різні професії.
Було невимовно тяжко. Уявіть собі пласт – 80 см, а я по 12 годин повзав на колінах. Каторга…
На старість разом з дружиною вирішили переїхати ближче до дітей.

Молоді хочу сказати – працюйте і не лінуйтеся! Тоді у вас буде і авторитет, і повага людей, і заробіток.


Іван Сергійович КрутькоІван Сергійович Крутько, 89 років:
- Найціннішими для мене є три військові нагороди.
Першу отримав на Сандомирському плацдармі (операція на Віслі). Було дуже тяжко. Я один з перших, хто проводив телефонний зв'язок через річку Сан. Тоді мені вручили медаль «За відвагу». Це – найвища нагорода для солдат.
Друга відзнака дісталася за штурм Берліна. І дуже пишаюся, що в мене є медаль партизана. Все-таки я вісім місяців був у партизанах. Під час війни, за 2 роки і 2 місяці, я жодного року не провів під дахом будинку. Ночував або на вулиці, або в окопах, або в наметах. І залишився живим.
Були такі обставини, коли я стріляв, у мене стріляли... Коли впритул бачив німецького офіцера на посту і, взявши його живим, привів у частину. Усяке було, бо то війна.

Молодим скажу, щоб вони жили розумом, орієнтувалася у обставинах, які склалися – і в родинних, і в масштабах держави. І щоб зробили правильний вибір, жили з чистою совістю перед собою і перед Творцем. Тоді все буде. Нехай небагато – не палаци і дорогі авто, але пристойні умови для успішного життя. Господь нас створив так, що не повинні зазіхати на щось велике.


Петро Рафаїлович Маринчук
Петро Рафаїлович Маринчук, 93-й рік:
- Перед війною, я закінчив інститут Народної освіти, здобув вищу військову освіту. Але документи нам повинні були видавати 29 червня, це якраз день мого народження. Подумав – от який подарунок буде! Але 22 червня почалася війна і всім стало не до дипломів.
Прийшов у військомат, а полковник запитує: «Ти в армії служив?». Кажу – «Не служив», а він мовить «Не обучен!». Було дуже гірко, адже мав військову освіту. Але без папірця ти ніхто… Воював як рядовий солдат.
Усяка нагорода буває добра і недобра. Найбільше в серці перша відзнака – «За відвагу».
Зараз, у мирний час, нам платять пенсію – гарну. Але я не можу сказати, що щасливий. Я поховав багато родичів, зокрема рідного сина. Такі втрати нічим не компенсуєш.

Я хочу побажати людям щастя і здоров’я, а все решта – наживне.


Анатолій Пилипович Моторя
Анатолій Пилипович Моторя, 77 років:
- Сьогодні складно уявити, що можна переправити заводи, фабрики за Урал. А тоді це була реальність. Шикували людей і казали: «Із завтрашнього дня ви повинні вже випускати продукцію!». І виконували, бо знали: ця праця необхідна для фронту.
Після демобілізації закінчив училище Верховного Совета, потім – Академію. Проходив військову службу у Німеччині, Польщі, на морфлоті.

Нехай діти не забувають те, що було. Тому що пам'ять повинна бути вічною. Люди свої життя віддали заради того, аби ми хоч трошки краще жили. Треба знати своїх героїв, вони здобули Перемогу.


Ніна Леонтіївна Аксьоненко
Ніна Леонтіївна Аксьоненко, 83 роки:
- Молоді бажаю, щоб вона правильно жила, старих не ображала. Хоча хто виховувався у правильних батьків – ті й правильно живуть, але багато хто – ні.
А найголовніше, щоб вони вивели Україну на світлий шлях, щоб не було конфліктів.


Анатолій Костянтинович Варламов
Анатолій Костянтинович Варламов, 86 років:
- Я родом із Сибіру. У 17 років пішов до армії, піхотинець. Воював на ІІ українському фронті. Ми звільняли Калінінградську область, форсували річку Свірь, а потім пішли в сторону Угорщини. Звільнили Угорщину, далі Австрію, де точилися сильні бої (багато наших хлопців загинуло). Перемогли. Тоді мені було 20 років. Звідти нас завантажили в ешелон і відправили на війну з Японією. Після цього я ще 5 років служив на Далекому Сході. Демобілізувався лише у 1950 році, а йти було нікуди. Подумавши, поїхав в Україну, де жив мій брат, мама. Влаштувався на роботу, працював у спецзв’язку. У 1952 році одружився, бо одному тяжко жити. На мені була лише воєнна гімнастерка і кирзові чоботи – ось і весь статок.
Дружину поховав у Бучі. Зараз живу один – Бог не дав нам діток.

Бучанці, будьте розумними, достойними дітьми Батьківщини – не хуліганами! Слухайтесь своїх вчителів і батьків.



Ірина Григорівна Долгова, зі спогадів рідних:
- Я народилася на заставі (до 1937 року вона була польською, але при вирівнюванні кордонів – стала радянською). Війна почалася не 22 червня, як всі вважають, а 15 червня, тому що вже в ці дні у нас по заставі ходили переодягненні німці.
Там жило 7 сімей, які залишилися в руїнах. Не було де спати, чим накритися. Люди дуже страждали. Моя бабуся розповідала, що разом із жінками ходила ховати всіх загиблих воїнів. І по сьогодні вони не мають пам’ятників, бо де лежали – там їх і закопували.
А коли в травні настала Перемога, то ми замість картоплі саджали лушпиння, бо не було більше чого їсти. І вона виросла. Мабуть, сама природа, сам Господь нам допоміг…
І у нас війна закінчилася не в 1945 році, а в 1947 році, коли були знищені всі бандерівці.



Доля людська: Пекло Курської дуги



Марія Сергіївна РадіоноваМарії Сергіївні Радіоновій – 90 років.
За своє життя вона бачила і пережила стільки, що цю «ношу» вистачило б розділити на декілька людей. Війна, голод, розруха, розлука з близькими людьми, відновлення краю... І все це, коли тобі 18 років, коли хочеться радіти кожному дню, любити і будувати майбутнє. Не кожен вистоїть, не кожен зможе боротися з обставинами. Але жінка запевняє: все, що було – частинка її єства. А як можна відмовитися від самої себе?..
Марія Радіонова розповіла нам свою історію життя.

- Я народилася у Курській області. На наші плечі лягло все лихоліття війни. Це були найстрашніші часи, словами не можна передати.
У 1940 році я закінчила 7 класів школи, більше у нас не було, де навчатися. Мій брат був офіцером – жив у Донецьку. Згодом він забрав мене до себе.
А в 1941 році почалася війна. Брат пішов на фронт, потрапив у Ржищів. А я повернулася додому, у Курськ, де почалося справжнє пекло. Батька і братів забрали, ми з мамою залишилися удвох. Незабаром мені приходить повістка – йти виганяти всю колгоспну худобу за фронт, бо німець наступає.

Зібрали таких же дітей, як я, дали дві підводи, якими управляли двоє старих – і пішли 100 км до самої станції Солнцево (де точилися страшні бої). Половину худоби погубили – або тікала, або падала від виснаження. Все-таки частину привели до самого фронту і здали «провіант» своїм солдатам. Після цього нас відразу відправили копати на фронті протитанкові окопи. Це було жахіття. Кожен день пролітав літак німецької армії. Ми відразу бігали, кричали, падали під снопи на полі. Щоправда, в нас не стріляли – лише листівки скидали «з неба»: мовляв, «не копайте – це немає сенсу!». Так, у повній антисанітарії, провели півтора місяці: не було можливості помитися, завелися воші, а ночували у хліву – на соломі. Харчувалися тим, що трапиться – йшли на поле і шукали худобу (яку загубили) чи не викопану картоплю.

О 6.00 ранку – підйом. Командир давав вказівки, що треба зробити – і вже не відмовишся від праці.
А потім почалися страшні бої. Якось ввечері приходить офіцер і каже: «Завтра для вас привозять обмундирування – і підете з нами. Нам потрібні жінки-кухарі, робоча сила в госпіталі».

А вночі був такий бій… горіли небо і земля. Здавалося, що все лусне і ми впадемо у провалля. Усі (молоді дівчата, місцеві жителі) пішли «перечекати» у поле. А на ранок все стихло... Чоловік, який прийшов до нас у штатському, повідомив: «Ми вже у німця. Ворожі війська йдуть по нашій землі, їдуть німецькі танки».
Ми так плакали… Були у розпачі, бо ж не знали, що робити. Нам наказали не йти разом, а розбитися на пари і потихенько вибиратися. Адже якщо вороги побачать гурт по дорозі – розстріляють.

Йшов дощ, порвалося взуття. Пам’ятаю, на мені якісь черевики з парусини. Мабуть, вони розлізлися, бо ноги були у воді, а на підошві – суцільний мозоль. Лише на другий день ввечері дісталася додому – впала на постіль і пролежала півтора місяці (тяжко захворіла, дуже боліли ноги). Мама рятувала мене настоянкою з дев’ясилу. Поступово піднялася. Минав час, на фронтах точилися бої. Так день за днем. Місяць за місяцем…
І нарешті дочекалися – Перемога! Ми знову плакали, але вже від радості – невимовної, шаленої радості…

Я все життя дуже багато працювала, піднімала сільське господарство. Навчалася у сільгоспшколі. Потім – працювала лаборантом на маслозаводі. Вийшла заміж.
Чоловік мій також був офіцером. Його тільки в 1943 році забрали до армії, коли нас звільнили. І послали вчитися на офіцера – два роки. Війна закінчилася, він так і не потрапив на фронт. Тоді його призначили начальником Казанської в’язниці для політичних ув’язнених – безневинних. Він не зміг там працювати і дивитися, як помирають люди, в яких умовах їх утримують. І відмовився виконувати накази. За це йому дали 3 роки позбавлення волі. Тоді ми ще тільки зустрічалися. Я дочекалася, коли він вийде, і ми одружилися. З часом народили трьох прекрасних синів. Нас перевели жити в Крим, де були лише одні бур’яни. Все починалося з нуля, але впоралися, тримали худобу. Все одно, попри голод і нужду, то були щасливі повоєнні роки.

Зараз мені 90 років, я живу з внучкою у Бучі, доглядаю маленького правнучка.
Хочу сказати, що в нас зараз дуже хороше життя. Не знаю, чим люди вже так незадоволені. Вони не голодують, живуть у теплі.
Ми пережили страшні часи, але все одно були дружніші. Я ніколи не ображалася на життя – яке б воно не було, але воно моє.

Сьогодні з екранів телевізорів закликають підніматися, боротися. Мені це дуже страшно. З ким боротися – зі своїми ж дітьми? Адже хто зараз служить в армії? Наші хлопці! То їх вбивати?! Війна це дуже страшно.

Молоді хочу сказати, потрібно старанно працювати, вірити у краще і все буде добре.


більше фото з заходу святкування 9 травня у фотогареї>>
Людмила Гладська 
Анатолій Варламов, Буча, відеосюжет, фотофакт
Коментарів: 2
Додати коментар
Інформація
Коментувати статті на сайті можливе лише впродовж 370 днів з дня публікування.
ssh
  • ssh (0)
  • Гостi
  • 14 травня 2013 00:33
дали бы дедам по путевке, в санаторий... у меня бабушке в этом году принесли самозапакованный кулек муки, сахар и пасочку, да эще и рекламку всунули...

0
mi4mon
  • mi4mon (0)
  • Гостi
  • 9 травня 2021 17:45

Побєдобесіє не дає покою редокторам bucha.com.ua Це ж треба було відкопати сюжет з людьми, яким в більшості було по 10-15 років під час 2WW і зараз його повторювати. Агов, Андрій Біляков - у нас зараз на протязі 7 років війна - Ви в курсі??? В нашому місті велика кількість справжніх ветеранів, в них не хочете взяти інтервю??? Чим наші ветерани для Вас гірші, ніж башкирський "ветеран"-шахтар, якому на початок війни виповнилось 11 років?


0